Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

Найдужче обурювало Честера, коли йому закидали (я вже казала, все це пояснюють надто примітивно і тому вульгарно), нібито він «підняв на прапор» пацифізм з єдиною метою,— хоч якось применшити враження від афери з контрактом, бо сподівався повернути собі в такий спосіб утрачений партійний авторитет. Усе склалося для нього і справді якнайкраще. Його поїздка по західних графствах на самому початку 1914 року несподівано дала чудові наслідки. Тепер ми почали одержувати безліч листів уже іншого, цілком протилежного змісту, і хоча скандалу з контрактом Честерові вороги йому не забули, у нас з'явилося багато нових друзів, передусім серед побожних бідняків. Вілфред і тітонька погодились на тому, що своїм, як вони говорили, спритним маневром, своїм несподіваним поворотом ліворуч Честер обернув учорашню халепу собі на користь: тепер він міг подати все інакше, пояснивши, що напади на нього — провокація з боку військових, консерваторів та правого крила лібералів, які, мовляв, сплять і бачать, як його обмовити. І тут він не грішив проти правди — хіба вони дійсно не намагалися всіляко його обмовити?

Націю на той час охопила величезна тривога, до якої спричинилися військові приготування Німеччини, і у пацифістів з'явилося багато прихильників. Війни боялися всі, і всі намагалися відвернути її. Дехто виступав за підготовку до війни, щоб налякати цією підготовкою німців; інші вважали, що це їх лише роздратує. Честер несподівано для всіх став одним з найвпливовіших у палаті; подейкували навіть, що під час відомої таємної ради він цілком міг би розпустити кабінет — і очолити новий. Тепер і це йому ставлять на карб: він, бачите, «грався з вогнем і політиканствував», коли нація перебувала у небезпеці!

Проте ніяких заздалегідь обдуманих намірів щодо тієї ради у Честера не було. Лише одна я знаю, як він тоді катувався, які вагання долали його в ті тривожні часи.

Як завжди в аналогічних випадках, все почалося з невинних на перший погляд «дрібниць», і лише згодом виявилося, що ці «дрібниці» дуже вплинули на перебіг подій. Якось у Брістолі до Честера звернулись троє місцевих депутатів: вони попросили його головувати на зборах західників-радикалів, що виступали проти воєнних приготувань. На ці збори, запевняли вони Честера, має приїхати принаймні сто впливових осіб, що протестуватимуть проти «хибного плану відправки англійських солдат на війну до Франції». Він — єдиний міністр, казали вони, якому ще досі вірять добрі християни. «У питанні про реальну мирну політику ваш голос матиме вирішальне значення. Зважившись на таку акцію, ви станете першою людиною у державі. Країні потрібен вождь».

Честер рішуче відмовився, пославшись на те, що він, як міністр, не може відверто виступати проти уряду (досі його виступи, навіть найбільш войовничі, були спрямовані проти «джінго» [17] та «військових магнатів» — безпосередньо уряду Честер ніколи не зачіпав.

Сама вже ця пропозиція страшенно обурила Честера, і він ще довго не міг прийти до тями,— навіть у ліжку.

— За кого вони мене мають?— раптом скрикував він у найризикованіший момент, коли політика, здавалося, мусила його найменш цікавити. (Втім, політика, я й сама це давно помітила, пронизує геть усе. Вона як та стічна канава — ви гуляєте в саду, а сморід висить у повітрі, ви не можете позбутись його навіть у квітнику; ви нюхаєте троянду, а від неї відгонить асенізацією).

Того разу мені довелося якусь хвилю подумати, перше ніж сказати щось у відповідь, аби якось його заспокоїти:

— Вони вбачають у тобі вождя.

— Так? Але ж, дитино моя, прем'єр-міністр, не роздумуючи, ту ж мить викине мене з кабінету!

— Він не ризикне. У тебе надто багато прибічників. Твоя відставка могла б призвести до розколу кабінету.

— Старі байки! Газети тільки й мріють, щоб міністри подавали у відставку,— та ще й з принципових міркувань. Проте, коли доходить до діла, міністри чомусь не відмовляються від своїх посад,— теж, либонь, з власних принципових міркувань.

І зразу ж — ображеним тоном (на відміну від нього, я не могла робити дві справи зразу, і мій бідний Честер був явно розчарований):

— Мабуть, я тобі вже не потрібен...

Звісно, я поспішила виконати свій обов'язок. Слід сказати, що з літами наш подружній ритуал трохи ускладнився. Спиняюсь на цьому лише з огляду на подальший розвиток наших взаємин; до того ж (люди не завжди це розуміють) наші стосунки благотворно впливали на Честера, відсвіжуючи його мозок і гамуючи йому нерви.

Наше спілкування, звичайно, вже не було для Честера таким же «хвилюючим таїнством», таким же «одкровенням», як колись (наші взаємини мінялися, як мінялося все у нашому житті), але тепер у ньому було більше тепла. У всякому разі, ми обоє знали, що то був єдиний для нього засіб позбутися нервового перенапруження і стати на якийсь час самим собою, не дбаючи про те, що плестимуть довкола нього інші (розчаровуватися в ньому могла тільки я, а він знав, що я ставлюся до нього дуже прихильно й задля його спокою ладна на все); він буквально світився злагодою та вдячністю — почуттями, які дають людині чималу снагу. Але того вечора (дуже показово для його нервового стану!) він не заснув у моїх обіймах, як це було завжди, а хвилин за двадцять збудив мене вигуком:

— Розколоти кабінет! Ні, наші кабінети міцніші, ніж вони собі гадають! Набагато міцніші!

Вочевидь, думка про те, що він міг би очолити пацифістів, не давала йому спокою.

Зауважу, що з роками Честер ставав дедалі нестриманіший, і все частіше потребував моєї підтримки. За останній рік у нього виробилася звичка шукати мого товариства у найбільш несподіваний для цього час (він міг, скажімо, перервати будь-яку справу лише для того, щоб з'ясувати мої нові плани, чи повідомити мені чергову новину, чи поскаржитись на чергову «зраду»). Мені ставало все важче прокручувати свої власні справи. Якось у суботу Том і його друзі давали концерт у Ронсі, містечку, розташованому за двадцять миль від Лондона, і Том прислав мені листа, в