Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

б декому вкрай нудним. А тоді я сиділа на твердій лаві, витягнувши вперед трохи затерплу ногу, і слухала Томову розповідь про комедію, яку ми з ним дивились (він частенько виривався у Лондон, і ми з ним ходили тоді на ранкові вистави, а потім, настроєний вельми критично, місяць або й два Том честив якого-небудь Пінеро [15] чи Баррі [16]), і мене повнила тиха радість, що бог дав мені стільки щастя, коли будь-яка гонитва за ним була б зайвою; я могла тішитися усвідомленням величезного багатства, не завдаючи собі клопоту витрачати його.

І справді, все навколо було пронизане цим глибоким спокоєм та щастям. Дівчата, перегнувшись через поручні, стежили за сонячними зайчиками, що неквапом рухались у величному менуеті по лискучій поверхні води, і навіть у лінії рук, у тінях від дівочих вій, що застигли на зашарілих щоках, читалося усвідомлення чогось дуже важливого, що відбувалося тут.

Хоч воно й дивно, але тільки цей світ здавався мені справжнім, реальним. Звичайно, я чудово розуміла важливість Честерової роботи у Лондоні за наших тривожних часів; знала я й інше,— що канікули триватимуть лише тиждень (а для мене — тільки два дні, на довше мені не вдавалося вирватися). Й однаково мені не ввижалося, що я втекла зі справжнього світу у світ казки чи гри. Навпаки, я відчувала, що грою було саме життя у Лондоні (важкою, стомлюючою, але все одно грою), а тут, де гуляла молодь, де хлопці й дівчата фліртували одне з одним під пильним наглядом старших братів і матерів, голосно сперечаючись про перегони, теревенили про майбутні плани, екзамени та бали,— тут діялося щось справжнє та значне. Я переконана — щастя на світі є, воно справді існує. Заради нього ми й живемо. І коли Том, паленіючи від захвату, розважав якусь страховиду відмінницю і був моїм кавалером (весь час при цьому підсміюючись з мене), в тому було щось дуже й дуже важливе, таке, на що ніхто не смів зазіхати.

Я дуже зраділа, коли Тома разом з його друзями й цією Мей запросили до участі у великому благодійному святі нарівні з професійними акторами. Том це кілька разів підкреслив, і я раділа, бо бачила його в такому захваті. Досі не можу забути, як він прибіг того вечора до мене, тримаючи в руці листа з запрошенням.

— Чула, який сюрприз? Може, вони пожартували?

— Які тут можуть бути жарти! Напевне, ти й не уявляєш собі, як добре ви граєте свій бурлеск.

— Ти й справді гадаєш — треба погодитись? А газети? Вони не зіпсують нам справи?

— Яким чином?

— Ну, «Тарбітонська газета» вже намагалася пришити до політики навіть мого сірого капелюха.

— Дуже добре, що концерт благодійний, на громадських засадах, татові це може сподобатись.

— Знаєш, там буде весело, і навіть дуже. До того ж мені страшенно хочеться познайомитися з театральними зірками. Аби тільки татові не забігло раптом у голову приїхати на нашу виставу.

— Тут уже нічого не вдієш. Звісно, можна йому нічого не казати, але, гадаю, то було б ризиковано.

Том погодився: справді, Честерові доведеться про все розповісти.

— Воно якось ніби й негаразд із нашого боку — хотіти, щоб він не прийшов. Він так добре до мене ставиться... Але...

— Знаєш, я таки спробую зробити так, щоб він не прийшов.

— Розумієш, дуже неприємно, коли він сипле компліменти, а я знаю, що в глибині душі йому на все це начхати.

Вистава театру «Бурлеск» мала на святі великий успіх, і студенти одержали після цього багато запрошень на виступи,— їм навіть запропонували турне по Англії. Ця ідея з тривалими гастролями, признатися, мене дуже стривожила; я хотіла, щоб Том скінчив університет і заходився біля чогось серйознішого, пішов би по дипломатичній лінії або (Честерове бажання) став адвокатом.

Але Том був у шаленому захваті від цієї пропозиції і запевняв мене, що гастролі анітрохи не завадять його студіям, у чому я дуже сумнівалась. Не пощастило уникнути й розмови з Честером. Хоч ми щодня стукали по дереву, аби в нього все було гаразд, з нашого стукання, за висловом Честера, було «як з цапа вовни». Якось-то він поцікавився, що, власне, являють собою Томові «публічні читання» (ми спинилися саме на цьому терміні, звичному для Честера: «читання» відбувалися навіть на молитовних зібраннях), і я, нічого не уточнюючи, сказала, що Том «бере участь у кількох скетчах» (перше, що спало мені на думку), додавши, що Том, звісно, не надає цьому ваги.

Честер вислухав мене майже ласкаво, проте зауважив, що йому, Честерові, напевне, слід було б теж «вставити це у свій календар».

— Не обов'язково,— сказала я.— Том знає, який ти завантажений. Мені навіть здається, він би не хотів, щоб ти приходив на виставу. Чому? Ну, це для нього таке незначне, таке другорядне...

— Звідки він узяв, що я проти цих його театральних вправ? Ні, все-таки він до мене несправедливий.

— Та не про це йдеться,— І я почала оповідати Честерові, як малий його шанує, наголосивши, що лише з цієї причини він почувається у Честеровій присутності трохи скуто. Честер уважно мене вислухав, і я помітила, що кожне моє слово було йому наче медом по губах. І все одно він повторив, що Том марно вважає, нібито він, Честер, проти мистецтва. Навпаки, він ставиться до митців з глибокою повагою.

84

Нам до певної міри пощастило: Честер останнім часом і справді був такий завантажений,- що навіть не встиг поцікавитись, де саме й коли «Бурлеск» показує свої вистави. Він одержував стільки запрошень виступити з промовою, що не