Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

цікавив лише сам мозок. Місце, де з’являються всі людські думки. Де починаються всі людські задуми. Здавалося, така маленька річ, а стільки всього ми можемо зробити саме завдяки їм, нашим мізкам.

Тепер мені навіть і не спадало на думку те, що колись це була людина. Зараз це просто лялька. Чи навіть робот, якого можна розкрити й подивитися, що ж там усередині. Ось це я завжди й робив. Наразі я збирався дослідити її мозок. Досліджувати все нове — ось єдина цікава річ у цілому світі. Користуватися тим, що вже винайшли? Невже не цікаво побачити щось, що досі не знаєш? Кожен людський день повинен бути наповнений сенсом…

Розглядаючи органи, я паралельно продумав наступні дії. Потрібно добре поміркувати. Адже цей раз небезпечний для мене: щомиті можуть повернутися Ліза чи Валера. У цей момент я просто все роздивлявся. Тримав у руках уламки кісток голови, мозок. Мозок — ось що сьогодні для мене найцікавіше. Потім потрібно порубати її на шматочки (обережно, щоб не залишити ніяких слідів) і всунути в мішок. Можна залишити тіло на балконі. А вночі непомітно винести. Голову, хоч її обличчя й важко було впізнати, доведеться кинути в іншому місці. Краще просто заховати. Адже мені потрібно, щоб усі вважали її живою.

І Крижа повинні вважати живим. Щоправда, колись я й до нього доберуся… Добре, що я нічого не розповів слідчим про те, що бачив його на кладовищі. Я тоді не тямив, чому цього не зробив, адже, зрештою, для мене він небезпечний. Потім я збагнув, що підсвідомо придумував собі план. Поки Криж на волі, я можу без проблем проводити свої експерименти. Усі думатимуть, що вбиває він. І це мені на руку. Звісно, безпечніше його прибрати. Так само, як і Катю. Сховати труп, а потім нехай вони його шукають… І ніхто ніколи ні до чого не докопається…

Не знаю, скільки минуло часу, але раптом помітив, що на вулиці звечоріло. Я підвівся. Кінцівки мої затерпнули. Надто довго я просидів в одному й тому ж положенні. Обережно порубав усе на шматки. Треба поспішати. Я не став дивитися на годинник. Валерка точно мав прийти пізніше, а от Ліза… Руки були липкими від крові. У найостаннішу чергу я змивав руки. Мені завжди подобалася оця липкість.

Так, мушу визнати: цього разу я надто захопився. Сьогодні моя професійність, яка з кожним разом нібито вдосконалювалася, мене підвела. Підвела мене й моя інтуїція, якій я так довіряв. Ніколи не можна довіряти своїм почуттям. Потрібно керуватися лише розумом. А я його не послухав. Я чув знайомий звук за спиною. Але не надав тому значення. То відчинялися вхідні двері. Лише потім я це зрозумів. Жіночий гучний крик, сповнений жаху… Саме це змусило мене зупинитися. От дурень! А я вже все майже встиг.

***

Спочатку від її крику у Валериних грудях усе похолонуло. На мить його просто заціпило. Але, здавалося, хтось усередині прикрикнув на нього, змусивши отямитися. Він одразу побіг Лізі на допомогу. Дівчина стояла, притиснувши руки до рота. Погляд її не відривався від щойно побаченої картини. Валера повернув голову в напрямку, у якому вона дивилася. І застиг від жаху.

То було тітчине обличчя. Таке саме, як і тоді, майже десять років тому. Як він боявся знову його побачити! Цієї миті йому здалося, що волосся на голові заворушилося. До горла підступив клубок нудоти. У Назарових очах було шалене презирство. Здавалося, він зовсім не злякався того, що його застукали. Лише прикрість була відпечатана на обличчі. Невдоволення від того, що не встиг закінчити заплановане. Назар кинув мішок на рештки. Зі швидкістю кішки кинувся до балкона.

— Тримай його! — Ліза ніби отямилася від жаху.

Насправді, як вона потім згадувала, усе те робилося машинально. Якось інстинктивно. Крик Лізи вивів Валеру із заціпеніння. Він кинувся за зведеним братом. На удачу витягнув руку, аби впіймати. І йому це вдалося. Валера міцно схопився за його лікоть. Але Назар із силою відштовхнув брата й вистрибнув.

***

Вони думали, що я розіб’юся. Але ж я не міг розбитися. Бо невразливий. Я впав на клумбу. Шкода, там росли гарні квіти. Вони зім’ялися. Удар об землю виявився досить твердим, але нічого страшного. Лише моя щиколотка трішки мене підвела. Але пусте.

Вони дивилися на мене зверху, мов заворожені. Та я не мав часу розглядати їх. Потрібно було рятуватися. Суспільство не любить людей, які хоч якось відрізняються від нього. Я знав: якщо не покваплюся, мене схоплять. Зовсім скоро Валера з Лізою прийдуть до тями й подзвонять у поліцію. Можливо, навіть хтось із сусідів уже туди телефонує. Я встиг почути шум на сходовому майданчику. Мешканці будинку не могли не чути Лізин крик. Ліза. Шкода, тепер нам доведеться розійтися. А я ж тебе люблю. Навіщо нам була потрібна та Катя? Те дівчисько, яке постійно пхало свого носа, куди не слід?

Першою моєю думкою було сховатися в підвалі будинку на сусідній вулиці. Я вже давно придивився його. І хлопця років шістнадцяти пригледів із того ж дому. Він був повненьким. З такими я ще не мав справи. Щось у ньому було. Нічого, я ще до нього доберуся.

Але на подвір’ї зараз чимало людей. Звісно, я привертав до себе увагу. Людина, яка біжить, не може обійтися без уваги. І всі якось розступалися переді мною. У всіх на обличчі був вираз… страху? Ну чому мене завжди всі боялися?