Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

що в її кліпанні було щось неосмислене, заледве не тваринне. Ритмічні рухи повік нагадували кліпання насторожено застиглої ящірки чи безмозкого папуги.

— Юля?! — ще раз бовкнув він.

І тоді Гришина, не видавши жодного звуку, рушила до нього.

Те, що Соня побігла до входу в будинок, Марк збагнув, коли її надсадний вереск почав віддалятися. Хлопець позадкував, а через два кроки розвернувся та помчав слідом. Він, хоч і був огряднішим, невдовзі наздогнав дівчину: Соня не могла заспокоїтися та надто багато енергії марнувала на крик. До ґанку вони дісталися майже водночас. Дівчина розчахнула двері й пірнула досередини. Марк затримався та озирнувся. Гришина на негнучких ногах дибала схилом. Істота намагалася бігти, проте ноги зашпортувались, і вона падала ницьма, завалювалася відразу всім тілом, не виставляючи рук, неначе комік з епохи німого кіно, проте миттєво підхоплювалася та, погойдуючись, продовжувала вперто дертися до входу в котедж. Марк переступив поріг і захряснув за собою вхідні двері.

У півтемряві будинку Соня нарешті перестала репетувати й лише тихо кавкала.

— Викликай ліфт! — вигукнув хлопчак. — Я потримаю двері.

Він обома руками схопився за ручку. Дівчина побігла на другий поверх, натиснула кнопку виклику ліфта й одразу метнулася назад. Щойно вона збігла зі сходів, з-за вхідних дверей долинуло поскрипування бетонної кришки: Гришина вишкреблася на ґанок. Спочатку істота, як і борсук, із розгону наскочила на двері — вони здригнулися, Марка кинуло в піт, — однак далі зупинилася та більше кидатися не стала.

Соня, не припиняючи притишено скиглити, наблизилася до вікна праворуч від дверей, відгорнула фіранку та виглянула в щілину.

— Що вона робить? — запитав Марк. Він чув якийсь шурхіт, проте за ручку Гришина не смикала.

— Вона… — Соня лячно хрипіла, нею тіпало, очі вилазили з орбіт. — Я не знаю… Вона хоче відчинити двері, але чи то в неї руки паралізовані, чи то вона не знає, як узятися за ручку.

Химерно викручені руки Гришиної нагадували металеві лапи дистанційно керованого маніпулятора. Істота намагалася схопитися ними за дверну ручку, проте пальці лише ковзали по дереву. Марк, не прибираючи долонь із ручки, на якийсь час розслабив м’язи і впевнився, що двері не зрушили з місця. Створіння в подобі Гришиної не могло чи не знало, як потягнути їх на себе.

Несподівано Соня затихла, відійшла від вікна і зупинилася за Марком. Її обличчя було страшенно блідим, в очах блищали сльози, нижня щелепа безвольно відвисла.

— Марку… — тихо покликала вона.

— Що з ліфтом?! — усе ще дзвінким від переляку голосом вигукнув хлопець.

Він розвернувся, зустрівся із Сонею поглядом і раптом усе зрозумів.

— Ми не зможемо поїхати разом, — сказала вона.

У Маркове тіло вп’ялися тисячі холодних голок.

— Бляха…

Хлопець відпустив дверну ручку — Гришиній поки що вдавалося лише злущувати пальцями вицвілу фарбу, — після чого вони із Сонею метнулися до сходів. Штовхаючись, вискочили на другий поверх і підбігли до ліфтових дверей. Стулки стояли зачиненими.

Соня жалібно заквилила, Марк затулив рота долонею, а вільною рукою кілька разів поспіль удавив до упору кнопку виклику. У будинку було тихо, ліфтові двері не рухалися.

— Ти точно викликала?!

— Так! — крикнула дівчина.

— І ти впевнена, що ми не… — Хлопець недоговорив. Звісно, вона впевнена: їм не вдасться втекти разом, чорт забирай, зараз не час для жартів! Соня тим часом зіщулилася та сховала обличчя в руках, схлипування посилилися. — Заспокойся, — Марк погладив її по плечі, — ми виберемося. Так само було із борсуком. Вона не відчинить двері, і ми встигнемо по черзі змитися.

Дівчина прибрала руки від лиця — очі були червоними, над верхньою губою блищали шмарклі. Вона шморгнула носом.

— А якщо відчинить?

Хлопець упевнено мотнув головою.

— Не відчинить.

Із першого поверху долинуло знайоме скрипіння дверної пружини, відразу за яким пролунало неголосне постукування масивних дверей об дерев’яну раму. Соня верескнула, Марк кинувся до сходового прольоту та перехилився через поручні. Внизу нікого не було, та за секунду скрипіння пролунало вдруге, а півтемряву вітальні розітнув клин сонячного світла. Клин повільно розширився, потому швидко звузився й вичах, після чого знову пролунало постукування дерева об дерево — двері зачинилися, стало темно. Марк збагнув, що Гришина зуміла зачепитися за дверну ручку й потягнула її на себе, проте зайти не змогла. Поки що їй не вдавалося притримувати двері, щоби прослизнути до будинку.

— Вона може відчиняти двері! — вигукнув хлопець.

Соня припала до ліфтових дверей і взялася відчайдушно бити по кнопці виклику. Її нижня щелепа тряслася, а з губів раз за разом зривалося розпачливе пхинькання.

Невдовзі вхідні двері розчинилися втретє. Цього разу світловий клин якийсь час не рухався, протримався майже п’ять секунд, а потім, коли нарешті почав звужуватися, з тамбура долетіло тихе човгання. У Марка від страху потемніло в очах. То були кроки.

— ВОНА ЗАЙШЛА! ЗАЙШЛА-А-А!!!

Соня пронизливо вискнула, і водночас із її скриком відчинилися двері ліфта. Світло з кабіни вихопило з півтемряви її спотворене жахом і мокре від сліз обличчя. Марк відірвався від поручнів і одним стрибком опинився біля ліфта, поруч із Сонею.

— Що нам робити? — давлячись слізьми, запитала вона. — Вона вже тут, так? Вона зайшла? Ми разом не виберемося!

Соня не рухалася. Розставивши руки, стояла на порозі ліфта й витріщалася на Марка. Хлопець, як заворожений, дивився повз неї на залляте тьмавим сяйвом нутро кабіни. Серце несамовито калатало, мозок гарячково працював, але він не міг нічого придумати. Зрештою хлопчак стиснув крихітні долоні в кулаки й самими губами промовив:

— Їдь.

— А ти?

Марк затремтів.

— Їдь!

Соня зайшла до кабіни, стала до хлопчака обличчям, одначе рушати не наважувалася. Вона тихо рюмсала. Марк помітив якийсь рух, скоса кинув погляд ліворуч і в сходовому прольоті побачив біляву маківку Гришиної. Істота підіймалася. Він заволав:

— ЇДЬ ДАВАЙ!

Соня заридала, відвернулася й утопила кнопку двійки. Двері зачинилися, ліфт рушив. Марк натиснув кнопку на панелі виклику, хоч і розумів, що мине не менше ніж три-чотири хвилини, допоки кабіна приїде назад. А тоді крутнув голову ліворуч.

Гришина впиралася правим плечем у стіну й обережно, наче півторарічна дитина, яка вперше зіп’ялася на сходи без дорослих, видиралася на другий поверх. Права нога на сходинку, різкий порух плечем, ліва нога. Права нога, рух плечем, ліва нога. Через секунду після того, як ліфтові двері, тихо гуркочучи, зачинилися, істота повернула голову — викрутила її заледве не на 180° — й подивилася на Марка незворушним поглядом розімлілої на сонці ящірки. Кілька разів кліпнула і, не зводячи із хлопця застиглих очей, продовжила наближатися.

Коли до майданчика другого поверху