Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

У діда пересохло в горлі. Він узявся подумки відраховувати секунди. Коли дорахував до чотирнадцяти, табло ожило, а ліфт посунув угору. Арсен кинувся до сходів і вибіг на десятий поверх. За мить по тому двостулкові двері роз’їхалися, показавши йому яскраво освітлену, проте порожню кабіну.

Чоловік стиха вилаявся та спересердя стукнув долонею по металевому одвіркові, що обрамляв вхід до ліфта.

65

Соня побачила Марка, щойно з’явилася на ґанку дерев’яного будинку. Хлопець почув, як двері, зачиняючись, стукнули об раму, звів голову й помахав їй. Дівчина недбало махнула у відповідь і попрямувала до валунів.

Наблизившись, Соня вражено звела брови. За попередні дні Марк перетворив миршаві грядки на справжній город. Площа перекопаної землі збільшилася вдесятеро й тепер сягала півсотні квадратних метрів. Лівіше від дівчини, попід валунами, височіла купа виполотої трави та викопаного коріння.

— Надумав зробити плантацію? — скептично поцікавилася вона.

Марк підвівся, витер носа передпліччям. На щоці залишилися сліди землі.

— А на що чекати? Воно росте, то треба садити. До осені треба зробити город, з якого можна буде харчуватися весь рік. — Він устромив лопату в землю й обтрусив долоні. — Пішли до моря, я вмиюся. Я однаково хотів відпочити.

Вони подалися повз валуни до пляжу. Марк продовжив ділитися планами.

— Я не вирішив, як бути з м’ясом. Краще кролі чи кури, ти як думаєш? Але на них треба грошей… Ну, ще клітки поробити чи хоча б загорожі… Подивитися, чи вони будуть розмножуватися… Блін, це все так складно!

Далі хлопчак розповів про недільну вилазку та про те, що бачив із вершини гірського кряжа. Соня слухала його краєм вуха. Вони підступили до води — Марк помив руки від бруду та вмився, — після чого обоє всілися на траву трохи вище від лінії, початку піску. Дівчина нарешті повідомила, чому з’явилася.

— Мама порозпитувала про Анну Ярмуш.

— О. — Хлопчак налаштувався слухати. — Розказуй.

Соня почала:

— Перинатальний відкрили 2008-го.

Марк похнюпився.

— Блін. Я так і думав.

— Але до 2008-го це був пологовий будинок № 1.

Хлопець глянув на дівчину, почекав, однак вона більше не озивалась, і він насупився.

— Ти спеціально знущаєшся?

— Ні. — Соня показала язика. — Коротше, слухай. Мама передивилася записи за 89-й: Анни Ярмуш там не виявилося, тобто вона точно народжувала не в 1-му пологовому.

— Шкода.

— Це не все. Дві акушерки, які прийшли на роботу до Перинатального 2008-го, типу, після реорганізації, до цього працювали в пологовому № 2. Щоправда, вони обидві приблизно маминого віку, і 89-го ще в школу ходили, тобто не можуть нічого знати про твою Ярмуш. — Соні подобалося дражнитися та спостерігати, як Маркове обличчя то підсвічується, то гасне. — Але через них про мамині розпитування почула медреєстратор Перинатального. — Дівчина помітила, як піднялися брови хлопця, і пояснила: — Ну, це людина, яка виписує лікарняні листки та всякі там інші записи веде. До 2008-го вона також працювала у 2-му пологовому, і зараз їй… — Соня, виблискуючи посмішкою, зробила паузу, — п’ятдесят вісім. Вона добре пам’ятає той випадок.

Марк пожвавився.

— Не зрозумів. Вона знає, чому померла Анна Ярмуш?

— Ну, так! — змахнула руками дівчина. — А я як щойно сказала? Медреєстратор розповіла мамі, що у твоєї Ярмуш була дуже важка вагітність. Вона мала проблеми з тиском, іще токсикоз і… — Соня дістала смартфон. — Мені мама пояснювала, і я ще потім гуглила… чекай… ось. Це називають гестоз, типу, ускладнення під час вагітності. Мама говорила, що ускладнення, в принципі, у багатьох жінок бувають, але, за словами медреєстраторки, у тієї Ярмуш усе якось ну дуже тяжко проходило. А під час пологів у неї сталася… — дівчина підглянула в смартфон, — елампа… еклампі… еклампсія. Ось.

Хлопець уважно слухав. Соня повторила:

— Еклампсія. Це, типу, судоми під час пологів. Дитину лікарі врятували, а Ярмуш не змогли. Вона задихнулася — таке буває під час еклампсії. Хоча навіть якби й не задихнулася, наступного дня однаково померла б, бо в неї розірвалися судини та відбувся дуже сильний крововилив у мозок. Це пізніше з’ясували, під час розтину. — Соня відчула, що посмішка зараз недоречна, та, різко посерйознішавши, тихо завершила: — Це все через судоми.

— Це все? — запитав Марк.

— Тобі мало? — образилася дівчина. — Ти чекав, що я наплету, що в Ярмуш під час пологів із живота виліз чужи…

Соня замовкла. Її погляд перемістився кудись за Маркову спину, очі покруглішали — і вона зірвалася на ноги. Соня підхопилася так швидко, що Марку здалося, наче всередині неї розпрямилася гігантська пружина. Хлопець розтулив рота, щоб запитати, що сталося, проте не встиг. Тонкий пронизливий зойк, який ніби видерли із нутрощів дівчини, боляче хльоснув по вухах. Соня вискнула, затулила рота обома долонями, проте затихнути не змогла — безладні, панічні крики рвалися крізь пальці, і за мить окремі зойки злилися в неперервне нелюдське верещання. Марк несамохіть скривився, затулив вуха й лише тоді усвідомив, що дівчина продовжує перелякано витріщатися на щось за його спиною.

Хлопчак озирнувся через ліве плече.

За кілька метрів від них, біля одного з найменших валунів, стояла Юля Гришина.

Марк сам не зрозумів, як опинився на ногах. Соня продовжувала істерично горлати, її вереск шматував мозок, як шрапнель. Марковими венами ринув кусючий холод, хлопець заціпенів, неспроможний відірвати очей від Гришиної — чи хай там що постало перед ним у її подобі. На ній була світло-фіолетова з чорними смугами трикотажна кофта й сині джинси із розрізами на колінах — Юля часто ходила в них до школи. Гришина безперестану крутила головою, дрібними, рваними посмиками кидаючи її з боку в бік. Складалося враження, що вона намагається повернути обличчя до Марка чи Соні, проте не може зупинити голову в потрібному положенні — щоразу, коли каламутні, закляклі очі натрапляли на когось із підлітків, голова, немовби на розхлябаних шарнірах, просковзувала далі, і Гришиній доводилося ривком повертати її назад.

Вона скидалася на поламану механічну ляльку.

Соні забракло повітря, і вона похлинулася криком. На мить запала важка тиша. Марк, скориставшись цим, витиснув:

— Юля? — Терпка скам’янілість ширилася його грудьми.

Гришина зрештою зафіксувала обличчя в необхідному положенні. Вона втупилася в Марка, проте погляд залишався несфокусованим. На кілька секунд істота завмерла, а потім кліпнула — раз, удруге, втретє, — і після кожного підіймання повік її притуманений погляд ставав більш чітким і виразним. Соня знову надривно закричала, у воланні з’явився металевий призвук — голосові зв’я´зки сягнули крайнього напруження, — а Марк не зводив вирячених очей із Гришиної та, попри паралізуючий страх, подумав,