В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

дозволу ясного пана, добре таки смикнули. Я спав на леваді в кущах, а ти де?

– Я в млині! – буркнув той, постановивши біля хвіртки свого кошика.

– П’яниці чортові! Вони пили та спали, а ти дивись скрізь та пильнуй, – промовив сердито Микита.

З-за рогу будинку блиснуло світло, з’явився Борис, несучи ще каганця та три шаблюки під пахвою.

– Чого ви тут зняли гармидер біля брами? Ось я знайшов у кущах три зв’язані шаблюки. Хтось, мабуть, наготував та не встиг винести з двору. Хто їх украв з комори? А ці звідкіль тут узялися? – дивлячись на Петруню та Григора, запитав Борис.

– Та тільки що прийшли, – сказав Микита.

– Ну, нехай Петруня свій, певний, а ти чого покинув своїх бунтівників? – запитав Борис Григора, дивлячись йому пильно у вічі.

– Що ж я тобі скажу? Доволі того, що я тут, – одповів байдужо Григор.

– Ми бачимо, що ти тут. А чого ти тут, коли твої прихильники щось там надумали?.. Я знаю отих привідців, оту сліпу, що її давно вже треба втопити, та цигана Ярему. Отож вони твої однодумці.

– Нехай вони мої, коли тобі так треба.

– Ми ще побалакаємо з тобою, – сказав суворо Борис. – Ану, ви, старі! – звернувся до старих прислужників. – Ось нате вам шаблюки.

– Хм! Нащо це мені? Що робити? – зашавкотів дідок, приклавши до вуха руку, щоб чутно було.

– Рубатимеш! – крикнув йому на вухо Борис.

– Рубатиму?.. Кого й що рубати?

– Людей!.. Чортів! – закричав сердито Борис.

Почувши слово «чортів», дідок перехрестився, а за ним ті два.

– Кого-кого? От ще стара й глуха бенеря! – сердився Борис, стромляючи в руки дідам шаблюки. – От і воюй з отакими. Постанови їх біля отих воріт! – звелів Микиті. – А потім принесеш мішечок з порохом та кулями набити гармату.

– Ану, ви, шкарбуни! За мною йдіть! – гукнув на старих Микита, сіпнувши одного дідка за плече, і пішов на чорний двір, а за ним потупали старі.

– Фрику Карловичу! У панському кабінеті є зброя, рушниці та пістолі, треба їх узяти, – сказав Борис управителеві. – А ти, Петруню, назирай за ним, – указав на Григора. – Щоб ні на крок не відходив він від тебе. А коли, бува, що робитиме, тоді кричи й гукай мене або Микиту.

Григорові надії

– Оце ж ти чув. Нема віри на тебе. Отакий ти... – сказав докірливо Петруня Григорові, коли вони лишилися вдвох...

– Нема, нема, – погодився той.

– А коли так, то чого йшов сюди? – запитав підозріло Петруня, не розуміючи, чи то Григор каже щиро, чи жартує. – Чого ти йшов, питаю?

– Прийшов поставити на карту своє життя, – одповів Григор, мацаючи в себе по кишенях.

– Таке верзе! Хто ж гратиме з тобою в карти? Знайшов час. Йому в карти... Та що ти загубив, що ото нишпориш по кишенях?

Григор ухопився за голову і аж захитався. Одчай поліг на його обличчя. Самко, дивлячись із дерева, зрозумів, що то трапилося лихо Григорові, він загубив ключа від брами.

– Що тобі трапилося? Що ти, справді, загубив? – зацікавився Петруня.

– Усе загубив, Петруню... Загубив життя багатьох і своє нікчемне, – одповів болісно Григор. – Коли б мене тепер хто вбив, то я був би радий... І щоб отак не щастило... У нікчемному шматочкові заліза була надія на порятунок... Тепер нема!.. нема! – одчайно промовляв Григор.

– Знову щось він верзе. Якесь таке залізо та надія, – непорозуміло здвигував плечима Петруня.

– Охо-хо-хо! – почувся приглушений брязкіт ланцюгів.

– Брати мої! Брати... Загибло все!.. Я радий був би змінятися з вами на вашу долю й місце... – вирвалося одчайно в Григора.

– Ото твої брати? – запитав похмуро Петруня.

– Брати! – щиро одповів Григор, як людина, що вже все загубила і ладна йти на тортури.

– Тобі брати, а нам бунтівники, – сказав суворо Петруня. – Стань лишень отам біля хвіртки. А як поворухнешся, то я гукну Бориса, тоді тобі кінець. Підеш тоді до своїх братів, а може, ще й далі... – погрожував, блискаючи іклами і нагадуючи розлютованого кабана.

Григор став біля хвіртки, а Петруня підійшов до каганця і почав підправляти ґнота.

Самко дивився на постать Григора з сумно похиленою головою і, розуміючи його страждання, переживав за нього серцем. Він би щось зробив, допоміг би Григорові, але що зробиш, чим допоможеш? Адже Григор наказував йому, щоб він не втручався і нікого не сповіщав, доки не побачить його мертвого. Але що воно зробилося раптом з Григором? Чого в нього засяло обличчя? Може, від сяйва каганця, що палає на ввесь двір?

– Еврика! – скрикнув радісно Григор.