Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

— Сліпий?… То як же міг писати?!…

— Твоє здивування слушне, найславутніший патрикію. Я помилився… Гомер не написав, — першим проспівав «Іліаду», а записали інші…

— Проспівав?… Гомер?… Я ніколи не чув цього імені…

— Неможливо, Аецію!… Адже це найбільший поет усіх часів…

Патрикій зморщив брови.

— Жартуєш, достойний мужу… Найбільший поет усіх часів?! Більший за Меробада?…

Насилу тамуючи вибух сміху, не в силі витиснути зі себе й слова, власник Каризіаку лише ствердно кивнув головою.

«Може й не обманює, — подумав Аецій… — Адже й Марцеллін теж не любить поезій Меробада… Але ж цей Гомер, напевне, гірший від Клавдіана[135]».

Голосно повторив цю думку. Посесор вже стримав сміх, який його душив, і лише його очі посміхалися, коли сказав:

— І від Клавдіана кращий.

— Але від Венанція[136] вже ні?

— І від Венанція.

Це вже почало розважати Аеція. Власник Каризіаку, напевне, обманює, — радше через незнання, ніж зі злої волі — але патрикію приємно було гребтися у своїй пам’яті та витягати з неї все нові імена. Як поети, то поети… він мав їх цілу пригорщу: Паллад Александрійський, Єваргій, Марій Віктор, Павлин Ноланський, Пруденцій[137]. Одне за одним кидав у молодого посесора ці славні, шановані граматиками імена, і щоразу чув те саме:

— Гірший від Гомера…

Нарешті вирішив закінчити розвагу, добиваючи противника іменем, що його граматик, учитель Аеція, сорок років тому не вимовляв інакше, як із молитовною шаною. «А все-таки ще непогану маю пам’ять, — щиро зрадів патрикій, — от, нарешті, здалися мені на щось уроки граматика…»

— Марон[138]! — скрикнув, тріумфально дивлячись на власника вілли.

Той серйозно кивнув головою.

— Нарешті ти назвав когось гідного, Аецію, але це теж лише добрий учень Гомера, йому не рівнятися з майстром.

А помітивши, що Аецій знову починає суворо супити брови, квапливо змінив тему розмови.

— Коли закінчу весь переклад, подарую перший кодекс тобі, Аецію… Адже стільки тобі завдячую, я і мій витвір…

— Мені? Ти дуже ґречний, Каризію… краще б тобі стати панегіристом замість перекладати цього свого Гомера, якого ніхто не знає і не читає… А, зрештою, навіщо це читати, коли все, що там є, уже всі знають із книжок Дарія та Капелли?… Спасибі за честь дарування мені кодексу, але я теж його, мабуть, не прочитаю, друже… В юності я любив вірші, але тепер вони мене нудять… Не приховуватиму від тебе: я любив слухати Меробада — те, що писав про мене, а особливо про мого малого Гавденція.

— В «Іліаді» у шостій пісні знайдеш щось достойніше своєї любові до Гавденція, ніж вірші Меробада[139]… А в інших піснях…

Але Аецій уже його не слухав. Зацікавлено і з приємністю роздивлявся атріум каризіївської вілли. Він дуже йому подобався, зрештою, як і весь дім та сам господар, хоча й гаяв час за геть нікому непотрібною роботою та, вочевидь, зовсім не розумівся на поезії. Патрикій імперії здивовано встановив, що досі нічиє житло і жодна вілла не справили на нього такого приємного враження… Не розумів, чому це так, але вже тої першої хвилини, коли він на чолі війська, поруч із Марцелліном і Майоріаном виїхав із лісу та побачив за поворотом срібну стрічку Ізару, а на її тлі блідо-рожевий мармур Каризіаку, зазнав майже такого ж відчуття, як першої шлюбної ночі, коли милувався красою обличчя і тіла Пелагії. Тут і вирішив стати на короткий перепочинок, висилаючи один кунеус кінноти під проводом самого Майоріана аж поза Аксону[140] за найновішими відомостями про місце табору та пересування короля Хлодіона.

Від часу одруження Євдокії та Гунеріха раптова вилазка франків з Токсандрії в напрямку Аксони була першим серйозним порушенням федератами римського миру і легко могла стати прикладом для віднедавна спокійних аланів та бургундів. Щоб заздалегідь запобігти усяким подальшим заворушенням у північній та східній Галлії, Аецій вирішив особисто виступити проти франків, яких мав намір розгромити і налякати на майбутнє так, аби надовго запевнити безпеку Бельгіки, а одночасно дати пересторогу іншим федератам. Хотів-бо на якийсь час покинути Галлію і перебратися до Іспанії, де новий магістр обох військ Віт, наступник Меробада, насилу обороняв тарраконську провінцію від короля свебів, підтримуваного все небезпечнішими селянськими повстаннями. А на трохи дальше майбутнє Аецій планував нову війну проти Теодоріха і жорстоку помсту всьому візіготському народові за мученицьку смерть Літорія…

Власник Каризіаку знову почав розповідати про «Іліаду» та свою працю.

— Навіщо ти це робиш? — спитав Аецій. — Нащо кому потрібен твій переклад?

— На те, щоб за двісті-триста літ нові покоління, які не вмітимуть читати грецькою, збагнули всю велич і чар поезії Гомера та довідалися про подвиги Пелеєвого сина[141], Одіссея і Діомеда і ще інших не з огидних скорочень Капелли й Дарія, а у всій повноті образів, створених Гомером…

Аецій засміявся.

— Про Гомера ні я, ні мій учитель-граматик із Нової Роми, — ніколи й не чули… а ті подвиги Одіссея, Діомеда й інших, яких ти згадував, за двісті літ ще менше цікавитимуть людей, ніж нині, а й нині, воістину, навіть у далекій Персії мудреці, що знають нашу мову, воліють читати те, що про мої подвиги написав Меробад… Уже не кажу про тих, що читають поезію в нас: у Галлії чи Італії…

— Запевняю, що ти не маєш рації, найславутніший патрикію, — гаряче заперечив Каризій. — Твій учитель-граматик, безперечно, знав про Гомера і читав «Іліаду»… Та й ти знав це ім’я, от