Ярослав Іванович Ярош - Судний день

Тим часом колії влетіли в табір:

– На коліна! – прозвучала команда – і жовніри миттю підкорилися. Інша частина гайдамацької лави, не зупиняючись, кинулася слідом за шляхтою.

Гайдамацькі коні гнали так швидко, що, здавалося, й не торкалися землі. Вони наздоганяли панів і безжально вбивали, стріляючи впритул з пістолів, або рубаючи шаблями.

– Живими, живими брати! – кричав Іван Бондаренко, котрий очолював гайдамацьку атаку.

При цих словах запорожець вихопив свій аркан і кинув на шию першого-ліпшого пана. Шляхтич лише змахнув у повітрі руками, ніби птах, і гепнув з розгону на землю…

Нарешті погоня закінчилася. Декому зі шляхтичів таки вдалося втекти, однак велику їх частину було або знищено, або полонено.

Бондаренко витер піт з лоба.

– Добре погуляли. Тепер би ще у Грузьке заглянути, аби вражий осавул не встиг утекти.

Гайдамаки забирали полонених, здобич і поверталися назад. Бондаренко оглянув усе навколо, намагаючись нічого не проґавити. Раптом він побачив коня. Вороний стояв у густих бур’янах і просто пасся. Напевно, господар його загинув – і тварина відбігла подалі від кривавого бою, налякавшись криків і смертей.

– Шкода лишати, – мовив сам до себе Бондаренко, а хлопцям гукнув: – Ви йдіть, а я наздожену!

Коник продовжував пастися, навіть коли Бондаренко наблизився майже впритул! Тоді підняв голову, поглянув.

– Тихо, братику, я тебе не скривджу…

Іван Бондаренко тут був не один. Ганебно лежачи в бур’янах, від гайдамацької помсти ховався славний ротмістр Воронович. Із наближенням отамана шляхтич ще більше завмер і почав просити всіх святих, аби запорожець його не побачив. Бур’яни ці були посохлі, однак густі й високі, так що Бондаренко проїхав поруч із Вороновичем і не побачив його.

Вороний ротмістра почав задирати голову, а тоді розвернувся і відбіг геть, виманюючи за собою Бондаренка.

– Куди ж ти, братику? – дружньо мовив отаман і, спішившись, продовжував переслідувати вороного.

Воронович видихнув: гайдамака його не помітив. Перехрестився навіть. Раптом посміхнувся.

– Але ж цей гунцвот хоче забрати мого коня?!

Раптом дика злість охопила ротмістра. Де ж таке бачено: шляхтич ховається в бур’яні, а лотр забирає собі його аргамака! Та це ж сміх! Ганьба! Набравшись мужності, Воронович легенько виглянув: Бондаренко таки допав його коня і тепер, тримаючи за вуздечку, гладив по гриві, пестив і щось промовляв примирливо. Від цього в ротмістра ще більше стиснулися кулаки. Він висунувся зі своєї схованки і сторожко оглянувся по сторонах: колії уже відійшли подалі: одні поверталися до Пашківки, а інші направилися далі на захід, у бік села Грузького.

Зараз була нагода напасти на козацького отамана і його порішити. А ще краще – взяти живим. Живий Бондаренко! Зробивши це, пан Воронович зазнає такої слави поміж панством, що й праправнуки пам’ятатимуть!

Тим часом Бондаренко уже вкоськав його коня, узяв за вуздечку і повів назад, приговорюючи:

– Бачиш, вороненький, твій старий господар покинув тебе напризволяще. Я ж тебе любитиму, чесатиму.

Отаман саме підходив до коня, став у стремено, аби вскочити, як раптом напав Воронович. Зробив це блискавично, маючи намір ззаду вдарити отамана по голові руків’ям пістоля, а потім завалити на землю і зв’язати. Ротмістр уже був поруч, розмахнувся для удару, як раптом кінь сіпнувся зі страху, так що удар вийшов не дуже точний. Воронович вдарив ще, і ще раз, однак Бондаренко почав захищатися, доки врешті Воронович не зробив йому підніжку – і вони обидва не полетіли у бур’ян.

Опинившись зверху, Воронович застогнав люто, а тоді заходився бити пістолем гайдамаку по голові, однак Бондаренко став ухилятися й крутився щосили, аби скинути із себе пана.

Раптом Воронович зрозумів, що козацький ватаг надто сильний і так просто його полонити не вдасться. Ротмістр добув ножа і вдарив, цілячись у шию, однак Бондаренко заблокував цей удар, зібрав усю свою силу і, скрикнувши, скинув із себе Вороновича. Ротмістр напав знову, однак отаман уже встиг скочити на ноги, а в руках його блиснув ніж. Воронович вдарив, однак гайдамака спритно ухилився, а натомість черкнув сам.

Ротмістр закляк, схопившись за горло: кров так і цебеніла крізь розчепірені пальці. У запалі боротьби Бондаренко, скрикнувши, підскочив до Вороновича і всадив йому ножа у груди по саму рукоять.

– На5 тобі!

Воронович застогнав дико, видихнув, а тоді упав на землю. Бондаренко стояв над ним, важко дихаючи, тоді обшукав мертвого ротмістра, зняв пояс разом зі зброєю та іншим воєнним причандаллям і пішов до свого коня.

Звістка про напад гайдамаків і розгром панів під Пашківкою миттю облетіла усю околицю.

До Грузького її приніс один із панів, що зумів врятуватися від гайдамацької погоні. Якименко, лише почувши таку новину, тут же побіг до свого дому: у селі йому більше лишатися не можна.

– Швидко, сідай на воза! – скомандував своїй жінці.

Пані Гелена відчувала останніми днями тривогу свого чоловіка, тому відразу зрозуміла, що сталося щось жахливе. У них давно уже був приготований віз, де Якименко тримав усе найцінніше. Коні також стояли нагодовані. Осавул швидко запряг, тоді ж вискочив на воза поруч із дружиною і в’йокнув, вдаривши батогом. Коні зірвалися з місця і скоро винесли воза крізь відчинену браму.

Якименкові будь-що треба було дістатися до Радомишля – там уже безпечно. Там – війська. Хоча у Пашківці вони також були…