Ярослав Іванович Ярош - Судний день

– Що з тобою? Чого не спиш? – запитала, позіхаючи.

– Нічого. Відчепися.

– Як ти зі мною говориш?

– Відчепися, кажу! – гаркнув осавул, встаючи з ліжка.

– Дурний хам.

– Хвойда.

Якименко підійшов до стола, узяв кварту і налив із неї у чарку. Випив. Занюхав рукавом. Тоді виглянув у вікно: було тихо.

Із карою для Сенька і Кіндрата він трохи переборщив. Сенько не витримав, помер. Його вже відспівали і похоронили, але осавулові досі чується крик його матері. Він, Якименко, не хотів цього, бачить Бог. Хлопчина видався занадто затятий, не хотів коритися. Колись так само осавул виховував молодого Бондаренка, однак той виявився набагато сильнішим. А от Сеньки шкода.

Тим часом над краєм почали збиратися хмари: неспокій дістався і сюди. У Радомишлі уже були польські жовніри, котрих перекинули сюди десь із Житомира; на сході ж повстанці уже взяли Фастів. Хтось із них дістанеться першим до Грузького, осавул просив Бога, щоби це були саме поляки. Не гаючи часу, осавул уже розбирав свої пожитки на вози і лише чекав сигналу від свого товариша сотника Щербини, що настав час забиратися. І тікати.

Проте сталося навпаки: першими підтягнулися жовніри та шляхта і отаборилися під Пашківкою.

– У панів досить значна сила, тож невеликими загонами гайдамаки сюди потикатися не будуть, – передавав новини посланець від Щербини.

– А великими?

– Що – великими? – не второпав козак.

– Великими силами? – перепитав Якименко.

– Гм. Головні сили їхні під Фастовом.

Ці новини трохи потішили осавула, навіть почала забуватися пригода із Сеньком…

Воронович, що саме прибув до Пашківки, достеменно не знав, де зараз знаходяться гайдамаки, і це його трохи нервувало. Вояки отаборилися просто серед поля, поставили вози рядочками, розбили намети й заходилися готувати собі обід. Шляхтичі, котрих тут було більше сотні, посідали окремо від жовнірів, повиймали сулії з винами та наливками й почали частуватися.

Воронович намагався пояснити їм, що було б добре укріпити їхній табір і виставити дозори, однак усі присутні відмахувалися від нього.

– Іди, пане, до ротмістра.

Пан Воронович так і зробив: відшукав командира – втомленого з вигляду мужчину років сорока – і спробував йому пояснити своє бачення справи.

– Я уже стикався із гайдамаками – за ними досить значна сила. Але головний їхній козир у тому, що їх підтримують місцеві хлопи, котрі досконало знають тутешні ліси.

Ротмістр слухав його не просто неуважно, але й зневажливо.

– Так, ми чули, пане Воронович, як гайдамаки ганяли вас та інших конфедератів по Холодному Яру…

Воронович насупився.

– До чого тут конфедерати? Тепер у нас всіх спільна загроза – Коліївщина, тож годі ділитися!

Ротмістр відмахнувся.

– Конфедерати заварили ту кашу, а нам доводиться розхльобувати. Та нічого: дочекаємося підкріплення і вдаримо на Фастів – на тому все закінчиться.

Ротмістр пішов, а Воронович так і залишився стояти, граючи жовнами, – тут його ніхто не хотів слухати, а слава грізного ротмістра Вороновича розвіялася як дим. Прості жовніри, що підкорялися королю, почали відверто зневажати конфедератів, звинувачуючи їх у всіх своїх бідах. Що ж йому треба зробити, аби знову заслужити повагу?

Воронович усе ще носився зі своїм планом помсти. Він уже зрозумів, що на політичній шахівниці все перемінилося: хто ще недавно був заклятим ворогом, тепер міг стати тимчасовим товаришем, аби потім знову перетворитися на ворога. У шляхетських колах ходили чутки, що султан поволі починає збирати силу: йому зростання Росії як кістка в горлі. Москалі, що прийшли сюди, аби придавити свободу республіки, тепер можуть або з’єднатися з гайдамаками, або виступити проти них. Польська шляхта деморалізована: горді пани, котрі так нахвалялися на кожному соймику і брязкали зброєю, тепер тікали з рідних будинків, рятуючись від помсти брудного плебсу. Польщу оточили хижі вовки, і якщо влада разом з магнатами і шляхтою не об’єднаються і не візьмуться за голову – біда буде. Ось чому так важливо, щоби не московські, а саме польські війська розгромили повстання. Це буде великою спільною перемогою і фактором загального об’єднання.

Гайдамацьке військо було досить добре організоване, хоча і слабо укомплектоване. Що ж до бойового духу, то він був дуже високий: колії з легкістю йшли на смерть, тому й перемагали. Їм не було чого втрачати. Таких можна розбити лише мудрістю і досвідом.

– Що це таке? – раптом зауважив пан Воронович вершників, що нишком вискочили з лісу.

Йому знадобилася лише мить, аби розпізнати, що це не свої.

– Гайдамаки…

Вони вискочили з лісу «журавлиним ключем», а вже опинившись у полі, на ходу почали розгортати свої «крила», беручи шляхетський табір півколом.

– Гарно йдуть, – посміхнувся сам до себе Воронович, милуючись гайдамацькою атакою.

– Гайдамаки!!! – раптом пролунав крик поруч – і всі навколо посхоплювалися, покинувши намети, вози і обід.

– До бою! – ревнув Воронович, намагаючись організувати шляхтичів і жовнірів, однак ті нікого слухати не хотіли, заметушилися. Зі зближенням гайдамацької лави паніка стала наростати. Першим, лише допавши коня, почав тікати ротмістр, а відразу за ним навтікача пішла шляхта. Жовніри, трохи пометушившись, покидали рушниці