Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

Вона наче застигла. На мить її обличчя стало геть блідим, як посмертна маска. Едіта простягнула руки над колодязем, і неймовірне напруження скувало її тіло.

Там, унизу, на самому дні колодязя, щось загуркотіло, дерев’яний настил затремтів під ногами.

— Едіто, зупинися! Що ти робиш?! — вигукнув я, та мої слова заглушив голосний шум. Стовп води і каміння вирвався з колодязя з неймовірною силою. Я відсахнувся і, зачепивши руку Князевича, вирвав його зброю. Він інстинктивно натиснув на спусковий гачок, і куля з мого револьвера пролетіла в якомусь метрі від Едіти.

— Едіто, зупинися! — вигукнув знову я, намагаючись перекричати наростаючий шум та гуркіт. Вона була незворушна, ніби час зупинився навколо неї, і мій голос розтанув у тому гуркоті.

Я повалив Князевича на підлогу, намагаючись "вирубити" його. Стовп води та каміння з силою вдарив у стелю верхнього ярусу, вивільняючи собі дорогу, пробив його та вкритий ґонтом дах башти, уламки дощок й каміння посипалися просто на нас.

Намагаючись ухилитися від цього кам’яного дощу, я покинув Князевича та інстинктивно відскочив до стіни. Встиг побачити, як падає під тими уламками Едіта.

За хвилину я прийшов до тями. Лежав на мокрому деревинному настилі, всипаному камінням. В кількох кроках від мене лежав закривавлений Князевич. Ще далі — Едіта. В її руках була Чаша Омбре — кругла срібна посудина на трьох драконячих лапах. Уламки каміння та дерев’яний ґонт засипали її маже до поясу, з розбитого чола текла кров.

Господи... Я кинувся насамперед до неї, намагаючись витягнути з-під уламків. Едіта не випускала з рук Чашу, вчепившись у неї закам’янілими пальцями.

— Едіто, Едіто!

Вона із зусиллям відкрила очі.

— Затемнення... Люку! Затемнення! Прокажи закляття! Знищ Чашу!

Раптом здогад прошив мій мозок, як промінь сонця прошиває темряву. Закляття! Я згадав про закляття, яке вчора увечері зачитував для неї з книги Георга де Гастона.

"Кожна отрута має протиотруту.

Кожне прокляття антипрокляття має.

Темряві світло протистоїть, зло — добру.

Сонце та місяць коли зійдуться на небі за мить до цілунку,

І сірі сутінки землю поглинуть на мить,

Чаша ця здатна закони й устави земні зруйнувати,

А замість них законом встановленим стане

Те, чого серце бажає того,

В чиїх руках Чаша ця буде..."

Я взявся за Чашу з іншої сторони і голосно проказав рядки закляття, як пам’ятав. Відчув, що холодний мокрий метал під руками нагрівається, наче у Чаші запалав невидимий вогонь.

Едіта випустила Чашу з рук, закричавши від болю. Я відкинув її убік, поглянув на руки. Мої долоні, як і долоні Едіти, були обпечені тим невидимим вогнем.

Я підняв очі вгору. Крізь розбитий дах башти проглядало сіре, змарніле небо, наче присмерк упав на землю, наче ми пробули тут, на нижньому ярусі колодязя, не якісь хвилини, а кілька годин. Наче зовні, надворі, настав вечір....

"...Сонце та місяць коли зійдуться на небі за мить до цілунку,

І сірі сутінки землю поглинуть на мить,

Чаша ця здатна закони й устави земні зруйнувати,

А замість них законом встановленим стане

Те, чого серце бажає того,

В чиїх руках Чаша ця буде..."

— Люку! — прошепотіла мені Едіта.

Я нахилився і поцілував її, відчувши на губах смак