Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

— Кажу тобі, отямся і зупинися! — промовив я, виринаючи зі своїх спогадів про Помпозу. — Подумай, що стане наслідком твого діяння і твого служіння.

Князевич роздратовано сіпнувся.

— Хай там як, я дістану Чашу. Мені навіть лізти у колодязь не доведеться. Дістану за допомогою твоєї паранормальної подружки Едіти.

— Едіта? Навіщо вона тобі? Що за епітети ти знайшов для неї? — промовив я, намагаючись вигадати зручний момент.

— Як, вона тобі не розповіла? — якось по-дурнуватому промовив Юрій Князевич, намагаючись намацати на мені зброю. — Не розповіла красунчику Люку про свій невеличкий секрет? Не відкрилася, що вміє рухати предмети поглядом та робити інші паранормальні штуки? Оце так...

— Що за дурню ти мелеш, Князевим? — перепитав я.

Князевим дістав з-під пальто мого револьвера.

— То що, не зізналася? Таки не зізналася, — проказав Юрій. — Вочевидь, ти викликаєш у неї менше довіри, ніж я. А шкода, у твоєму арсеналі завжди було більше засобів. Правда, вона могла просто соромитися говорити з тобою про такі ремі. У неї це не завжди добре виходить, але, гадаю, коли жінка перебуває у стані стресу, такі штучки їй вдаються краще.

Я все ще намагався второпати, про що це белькоче Князевим. Ситуація ставала загрозливою. Я по-дурному дав йому себе упіймати, у нього був мій револьвер, але найбільше мене хвилювала Едіта. Тільки б вона не почала діяти на власний розсуд!

Та в той момент, коли я згадав про Едіту, вона з’явилася сама. Я побачив її у просвітку входу. Разом із нею наче сонце зайшло у похмуре підземелля колодязного ярусу.

— О, а ось і леді... Підходьте, Едіто, бо у нас із паном де Моле якась нудна розмова виходить, — проказав Юрій.

— Навіщо ти прийшла, Едіто? Я ж просив тебе залишитися на місці!

— Люку, я...

— Розумієш, Люку... — замість неї промовив Князевим. — У мене було два плани. І обидва пов’язані із жінками. Це взагалі-то дурна звичка, але нічого не можу із собою вдіяти. План А — пані Зірка Люблінська. Від сьогодні Кам’янецький замок мав би знаходитися у моїй тимчасовій власності. Мої люди підготували необхідне спорядження, ми мали просто заїхати, спуститися на дно цього довбаного колодязя та знайти Чашу. Але бовдур-директор в останню мить налякався і зіпсував мені увесь розклад. План Б... А от у план Б тобі повірити буде складно, але доведеться. Едіто, — звернувся він до неї. — Чому ти не поділилася зі своїм другом про те, якими здібностями володієш? Я розумію, у тебе було так мало часу! Але такому шляхетному лицарю ти могла б відкритися.

— Про що він говорить, Едіто? — намагаючись обернутися й подивитися на неї, запитав я. Князевич боляче тицьнув мені дулом у скроню.

— Люку...

Я відчув, як вона несміливо підійшла ближче.

— Пам’ятаєш парасолю, яку ти ледь впіймав біля дороги?

— До чого тут парасоля? Тоді була страшенна гроза...

— А ту сповідальню в костелі?

Я внутрішньо занімів.

— Ну, мої голубки, я бачу, ви нарешті зрозуміли одне одного, — торжествував Князевич.

— Едіто, цього не може бути! Я не вірю...

— Люку, — проказала вона, підходячи зовсім близько до мене, — якщо ти віриш у містичну силу Чаші Омбре, то чому тобі так складно повірити у мою силу?

— Тобто увесь цей час ти... дурила мене? Ти від початку була із ним?

— Мені шкода, Люку.

Я глибоко вдихнув. Самозакоханий бовдур! Як міг ти повірити жінці, якої навіть добре не знав? Жінці, яка була лише приманкою, а ти увесь час знаходився на гачку, будучи переконаним, що сам полюєш на жертву.

— Ну-ну, Люку, — Князевич криво посміхнувся, тицьнувши мій власний револьвер мені у спину. — Я добре тебе розумію. Твоє розчарування, твій відчай. Я навіть розумію, як тобі неприємно пошитися у дурні, так тупо втрапити у мої сіті. Але ж ти і так давно мав би гнити у могилі! Тобі просто випав другий шанс. Вважай, що ти не скористався ним мудро і замість того, аби попивати вдома, на Ле Маре, вино, тепер маєш повернутися туди, куди не дійшов з першого разу — в могилу! Мені навіть неприємно виконувати цю місію повторно, де Моле. Тому я доручу її комусь іншому.

— Чи не можна стисліше, Князевич? — крізь зуби процідив я. — Мені набридло слухати твої дурні бравади. Роби, що маєш робити.

— А ти не поспішай, Люку! Твій годинник і так вже зупинився. Дай мені насолодитися цією миттю! — відповів Князевич.

Він кивнув Едіті, і вона підійшла зовсім близько до колодязя. Тепер я міг її добре бачити. Вона була зовсім бліда, але рішучість читалася у її погляді.

Невже я як дурень буду спостерігати, як Князевич і його спільниця заволодіють Чашею Омбре у який би то не було спосіб?

Думки із шаленою швидкістю завертілися у моїй голові.

— Ну, давай... — проказав Князевич. — Давай, моя люба! Доля всього світу у наших із тобою руках!