Софі Періно - Дочка Медічі

Генріх зітхає.

— Хіба вашій матері потрібен привід, аби робити те, що їй заманеться? Вона надто хитра, тож не скаже відверто: «Герцогу, я забороняю вам їхати до Блуа». Скоріше дасть мені якесь доручення і змусить поїхати подалі звідти,— він шукає ознаки того, що я погоджуюсь із ним, але вираз мого обличчя залишається суворим.— Якщо ж вона не захоче шукати привід не пускати мене до Блуа, зі мною може трапитися лихо.

Як відрізняється цей Генріх від того Генріха, яким він був до одруження, від того, хто відмовлявся покидати мене, покидати Париж і рятувати своє життя. Я відганяю цю думку. Звісно, він змінився. І я теж. Чи маю я право докоряти моєму коханому за обережність, якщо ми принесли такі жертви заради його безпеки?

— Годі,— він смиренно піднімає руки.— Може, я божевільний, але я поїду за вами, що б там не казали інші і яким би не був ризик.

Його бажання зробити мені приємне заспокоює мене.

— Не треба,— кажу я, підбігаючи до нього. Обхопивши голову Генріха обома руками, я цілую його у чоло так, як могла би поцілувати мати любого сина.— Я не можу змиритися з думкою, що незабаром ми знову розлучимось, але я не можу принести в жертву вашу честь і безпеку для задоволення моїх егоїстичних потреб.

— Красуне моя, кохана моя,— каже він.— Я писатиму вам щодня. От тільки мої листи можуть наразити вас на небезпеку.

— Аж ніяк. Мене дуже потішить, якщо Жанна Д’Альбре побачить, як я читаю вашого листа. Звісно, було б іще приємніше, якби вона зустріла нас разом. Мені не потрібен ніхто, крім вас. І я хочу, аби мій кузен знав, що я належу вам. Тоді він був би змушений відмовитися від мене з міркувань честі.

Рух мого коня нагадує мені про Генріха як ритмом, так і легким болем між стегон після кількох годин у сідлі. За останні дні в Парижі мій коханий оволодівав мною незліченну кількість разів. Це відбувалося так часто, що я стала чутливою, немов дівчина після першого інтимного побачення.

Я тихо іду біля короля, згадуючи нашу з Генріхом божевільну ніч. Аж тут мати розвертає свого коня і наближається до мене з іншого боку.

Вона робить моєму брату знак від’їхати від нас.

— Я вирішила розмістити вашого кузена по сусідству з вашими апартаментами,— без прелюдій каже вона.— Королеві Наваррській я відведу апартаменти поряд із моїми — під приводом того, що це дозволить нам спілкуватися без втручання величезної кількості королівських радників як наших, так і їхніх. У суміжних до Жанни апартаментах житиме її донька. Це виглядатиме природно й, водночас, у вас з’явиться шанс.

— Який шанс, пані? — запитую я з певним лукавством.— Ви неодноразово казали мені, що королева Наваррська — людина суворої моралі. Відтак, ви не можете бажати, аби я відверто фліртувала з її сином.

— Звісно, ні. Якщо його мати спостерігає за вами, не треба,— вона прискіпливо оглядає мене з усіх боків.— Ви маєте здоровіший вигляд відтоді, як один герцог повернувся до двору. Але навіть у найгіршій формі ви найвродливіша жінка, яку бачив ваш кузен за своє життя. Як повідомляють мої шпигуни, Жанна їде з величезним списком умов. Я не хочу витрачати місяці на обговорення.

Натомість я воліла б витратити роки.

— На щастя,— веде далі її величність,— син Жанни успадкував її силу волі. Ним важко попихати. Принаймні так мені казали.

Мене дивує захоплення в її голосі. Зрештою, від своїх власних синів мати вимагає поступливості.

— Якщо ви вразите вашого кузена,— каже мати,— це дозволить нам обійтися без довгих годин перемовин,— вона приглушує голос.— І пам’ятайте: я нагороджую слухняних дітей, але караю тих, хто кидає мені виклик, а інколи навіть і їхніх друзів.

Тепер зрозуміло, якими мотивами керувалася мати, виявляючи терпимість до мого флірту з Гізом. Вона шукала спосіб підкорити мене своїй волі, тож замислила використати його — точніше, моє кохання до нього — як мотузку, що потягне мене вперед або обів’ється довкола моєї шиї. Як би я не намагалася уникнути шлюбу, коли прибудуть представники королівства Наваррського, доведеться робити це хитро. Я не можу жертвувати Генріхом.

— Я буду люб’язною.

— Більше ніж люб’язною. Ви ж знаєте, як полонити й утримати чоловіка. Принцеса де Порсіан збирається подарувати своєму чоловікові другого сина й тим самим зміцнити свої позиції, але вона все одно ревнує до вас, і небезпідставно.

Я хочу заперечити, але мати піднімає руку.

— Не варто витрачати наш час на заперечення. Якщо вам удасться підкорити принца Наваррського й відвести його до вівтаря, мені байдуже, яких прикростей ви завдаватимете принцесі.

Я пригадую, як багато років тому баронеса де Рец переконувала мене, що моя поведінка має суттєво відрізнятися від поведінки королівських фрейлін. Цікаво, що подумала б моя колишня гувернантка, якби почула, чого вимагає від мене мати.

— Пані, я зроблю все, що в моїх силах, аби причарувати принца, не принижуючи гідність дому Валуа.

— Раніше ви не були такою нудною,— зневажливо фиркає мати.— Інакше на півдні вас не називали б «повією Гіза». Так, я чула це.

— Від Анжу.

— Яке це має значення — від кого? Я лише попереджаю: якщо ви зганьбите себе перед королевою Наваррською, наслідки будуть неприємними,— вона вимовляє останнє слово з підтекстом «смертельні».— Що стосується принца Наваррського, я розраховую на вашу вроду, навіть якщо ви відмовитесь допомагати. Хтозна, може, ваш кузен полюбляє складне полювання. Він завзятий мисливець. Однак не сумнівайтеся: ви — здобич, яка не втече від нього. Щойно ми досягнемо домовленості, Генріх де Бурбон отримає вас, навіть якщо мені доведеться