Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

на балкон під колони заносило зірвані троянди, листя магнолій, дрібне галуззя і пісок. Ураган шматував сад.

У цей час під колонами перебувала лише одна людина, і цією людиною був прокуратор.

Тепер він не сидів у кріслі, а лежав на ложі біля невеликого низенького столу, заставленого наїдками й вином у карафках. Друге ложе, порожнє, стояло по інший бік столу. Коло ніг прокуратора стояла невитерта червона, наче кривава, калюжа, і валялося череп’я від розбитої карафи. Служка, який перед грозою наготовував для прокуратора стіл, чомусь знітився під його поглядом, схвилювався від того, що чимось не догодив, і прокуратор, розсердившись на нього, розбив карафу об мозаїчну підлогу, проказавши:

— Чому в обличчя не дивишся, коли підносиш? Хіба ти щось украв?

Чорне обличчя африканця посіріло, в очах його з’явився смертельний жах, він затремтів і мало не розбив і другу карафку, але гнів прокуратора чомусь відлетів так само швидко, як і прилинув. Африканець кинувся був підбирати череп’я і витирати калюжу, але прокуратор махнув рукою, і раб утік. А калюжа залишилася.

Тепер, під час урагану, африканець ховався коло ніші, де містилася статуя білої голої жінки зі схиленою головою, боячись з’явитися невчасно на очі і водночас пильнуючи, щоб не пропустити хвилину, коли його може покликати прокуратор.

Лежачи на ложі в грозовому напівмороці, прокуратор сам наливав собі вино в чашу, пив довгими ковтками, час від часу торкався до хліба, кришив його, глитав маленькими шматочками, час від часу висмоктував устриць, жував лимон і пив знову.

Якби не ревіння води та не удари грому, що, здавалося, заповзялися розплющити палацовий дах, якби не стукіт граду, що молотив по сходинках балкона, можна було б дочути, що прокуратор щось буркоче, розмовляючи сам з собою. А якби колихкі змиги небесного вогню перетворилися б на стале світло, спостережник міг би бачити, що прокураторове обличчя з очима, почервонілими від недавнього безсоння та вина, виображує нетерплячку, що прокуратор не лише дивиться на дві білі троянди, затонулі в червоній калюжі, але весь час повертає обличчя до саду, назустріч водяному пилу та піску, що він на когось чекає, нетерпляче чекає.

Минув якийсь час, і завіса води перед очима прокуратора почала тоншати. Хоч який шалений був ураган, він поволі слабшав. Сухе віття більше не трощилося і не падало. Удари грому й блискавиці стали рідшати. Над Єршалаїмом пливло вже не фіолетове з білою опушкою покривало, а звичайна сіра ар’єргардна хмара. Грозу відносило до Мертвого моря.

Тепер уже можна було почути окремо і шум дощу, і плюскіт води, яка текла ринвами і просто приступками тих сходів, якими вдень прокуратор йшов оголошувати вирок на майдані. А зрештою загучав і заглушений досі водограй. Світлішало. У сірій заволоці, що втікала на схід, з’явилися сині вікна.

Тут здалеку, прориваючись крізь лопотіння вже зовсім слабенького дощику, дійшли до слуху прокуратора слабі звуки сурм і цокіт кількох сот копит. Зачувши це, прокуратор ворухнувся, і обличчя його ожило. Ала поверталася з Лисої Гори. Зі звуку випливало, що вона проходила через ту саму площу, де було виголошено присуд.

Нарешті почув прокуратор і довгождані кроки, і шльопання на сходах, що ведуть до горішньої частини саду перед самим балконом. Прокуратор витягнув шию, і очі його заблищали, виказуючи радість.

Поміж двома мармуровими левами виткнулася спочатку голова в каптурі, а тоді й зовсім мокрий чоловік у плащі, який Обліпив тіло. Це був той самий чоловік, що перед вироком шептався з прокуратором у затемненій кімнаті палацу, а під час страти сидів на триногому дзиґлику, граючись прутиком.

Не обминаючи калюж, чоловік у каптурі перейшов сад, ступив на мозаїчну підлогу балкона і, піднявши руку, сказав високим приємним голосом:

— Прокураторові здоров’я і радості! — Приходень говорив латиною.

— Боги! — вигукнув Пілат. — Та на вас немає жодної сухої нитки! Оце ураган! Га? Прошу вас негайно зайти до мене. Переодягніться, будьте ласкаві.

Приходень скинув каптур, відкрив геть мокру, з прилиплим до чола волоссям голову і, виобразивши на своєму голеному обличчі шанобливу посмішку, почав відмовлятися від перевдягання, запевняючи, що дощик не може йому нічим зашкодити.

— І слухати не хочу, — відповів Пілат і плеснув у долоні. Цим він викликав слуг, які ховалися від нього, і велів їм заопікуватися прибулим, а затим негайно подати гарячу страву. Для того щоб висушити волосся, перевдягнутися, перевзутись і взагалі опорядити себе, прокураторовому прибульцю було потрібно дуже мало часу, і швидко він з’явився на балконі в сухих сандалях, у сухому багряному військовому плащі й з пригладженим волоссям.

У цей час сонце повернулося в Єршалаїм і, перед тим як відійти й затонути в Середземному морі, посилало прощальні промені зненавидженому прокуратором городу і золотило приступки балкона. Фонтан зовсім ожив і розспівався на повну силу, голуби вибралися на пісок, гуль-кали, перескакували через обірване гілля, дзьобали щось у мокрому піску. Червону калюжу було витерто, прибрано череп’я, на столі запарувало м’ясо.

— Я слухаю наказів прокуратора, — сказав прибулий, підходячи до столу.

— Але нічого не почуєте, доки не сядете і не вип’єте вина, — ґречно відповів Пілат і показав на друге ложе.

Прибулець приліг, слуга налив у його чашу густого червоного вина. Інший слуга, обережно нахилившись над плечем Пілата, наповнив прокураторову чашу. Після цього той жестом видалив обох слуг.

Поки приходень пив та їв, Пілат, присьорбуючи вино, поглядав примруженими очима на свого гостя. Чоловік, який заявився до Пілата, був середнього віку, з дуже приємним округлим і охайним лицем, з м’ясистим носом. Волосся його було якогось непевного кольору. Зараз, висихаючи, воно світлішало. Національність прибульця було б важко констатувати. Основне, що визначало його обличчя, це був, мабуть, вираз добродушності, з якою, втім, контрастували очі, точніше не очі, а манера прибулого дивитися на співбесідника. Звичайно маленькі очі свої прибулець тримав під прикритими, трохи дивними, наче припухлими, повіками. Тоді в шпаринах цих очей світилася незлостива лукавість. Показувало, що прокураторів гість був схильним до гумору. Але час від часу, цілковито проганяючи зблиски цього гумору зі щілинок, теперішній гість прокуратора широко розкривав повіки і вглядувавсь у свого співрозмовника несподівано і просто в обличчя, наче з метою швидко роздивитися якусь малопомітну плямку на носі у співбесідника. Це триває якусь мить, після чого повіки знову опускаються, звужуються шпарини, і в них починають світитися добродушність і лукавий розум.

Приходень не відмовився і від другої чаші вина, з видимою насолодою проковтнув кількох устриць, пригостився вареними овочами, з’їв кусень м’яса.

Наситившись, він похвалив вино:

— Чудова лоза, прокураторе, але це —