Павло Андрійович Місько - Грот афаліни

міг і Бобі кинутись у ту розколину, а мати за ним, Бобі рятувати… і мене заразом…» — Янгу хотілося думати, що було саме так. Похукав, подув на синяки, навіть слиною промив — і встав. Підійшов до того, що біліло коло берега. Це була рибина, навіть завелика, п'ядей на дві. На ній безліч крабів — і більших і менших. Замість хвоста у риби ребринки-ниточки, на боках повигризані ямки. «А чого тут дохне риба? Може, вода якась застійна, отруйна?»

Очі звикли до напівтемряви, і коли Янг відвів погляд праворуч, за прогин стіни, то помітив унизу щось гранчасте і височеньке, ніби скриньку. Одразу ступив туди.

Так, це була скринька. Металева, важка… Підняв, щоб піднести ближче до світла, а вона несподівано смикнулася з рук, трохи не впустив. Помітив, що до скриньки веде скручений удвоє дріт. Вилазив той дріт теж з-під води, кроків на три глибше в темряву від того, товстого. Янг обережно поставив скриньку на місце. Серце тривожно калатало. «Не чіпатиму, ну її…» А цікавості не міг перебороти, руки вже намацали засувку. Відсунув засув, потягнув за нього — відчинилася кришка, зависла на завісах. Руки намацали укладену вздовж скриньки на важелі телефонну трубку. «Телефон?! З табору сюди дзвонять, а звідси в табір… Дивний телефон… Як по ньому дзвонять, коли немає ні диска, щоб набирати, ні кнопок?»

Зняв трубку й відразу почув, як вона ожила, загула, якраз так, як у Крафтовому телефоні. Знімав якось, витираючи пил. Але Крафтова гула, і все, а тут…

— Хелоу? Майкл біля апарата! — гучно сказала трубка по-англійському. — Що за чорт… Ф-фу-у… Ф-фу-у-у! — подули в трубку. — Зіпсувався чогось… Нікого ж там не повинно бути.

Клац… Тіу, тіу, тіу, тіу.

Янг забув, що треба дихати. Обережно поклав трубку на місце і так само обережно-стримано видихнув.

Дозабавлявся!.. Тепер можуть і серед ночі примчати сюди… «Мало тоді не буде…» Повільно закрив вічко скриньки як було, клацнув засувкою. «Як ця скринька стояла? Здається, отак…» Щоб не помітили, що хтось чіпав апарат.

І не хотів, а ще більше ускладнив своє становище. Той черговий біля телефону (а може, сам головний начальник табору, бо тільки у начальників телефони) розкаже уранці всім, як сам по собі задзвонив телефон з печери. Чорти з пекла чи дельфіни подзвонили, тільки сказати нічого не змогли. А хтось із табірників скаже, що не така вже й таємниця їхня печера, коли можна в неї забратися і звідти дзвонити…

Часу на роздум не було. «Ти де, Бобі? — посвистів дельфінчикові. Треба хутко перевірити, куди веде гумовий чорний провід. Може, пощастить ще сьогодні втекти звідси.

Бобі підплив до берега площадки, висунув голову, роззявив рота. Трохи ближче підпливли і всі інші дельфіни, але збилися докупи ліворуч від освітленої водяної прогалини, а туди, де опускалися під воду проводи, не наближалися.

— Сюди давай, сюди… — присів навпочіпки, підкликав Бобі рукою. — І ти, Дік! До мене! — покричав і ватажкові. Але ні Бобі, ні Дік, ні Бела, Дора, Єва не підпливали. Усі тривожно посвистували, насторожено поглядали на Янга. — Ну й дідько з вами! — Янг кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, потім узяв у ліву руку товстий провід, вдихнув добре наостанок і пірнув.

Пропускав провід крізь кулак, а правою гріб і гріб, допомагав і ластом. А потім почав перебирати провід обома руками, підтягуватись. Царапнув плечима об камінь… Ага, виходить, заглиблення більше немає, провід іде під скелю. Там вихід, там! Розплющив був раз очі — чорнота, через кілька метрів ще раз. Побачив попереду якусь білу заграву, почув шипіння чи дзюрчання. Кілька разів стукнулися об Янга здохлі чи оглушені (плавали абияк) рибини. Глибоко у вухах відчував болюче поколювання, аж гарячим швиргало в голову. І тут щось величезне й стрімке налетіло на нього збоку, хвостом вибило чи зубами вирвало з рук провід. З переляку Янг видихнув майже все повітря, а це було небезпечно: спливати далеко, і дуже важко буде подолати бажання вдихнути. А страховисько, розвернувшись, безцеремонно штовхнуло його під груди, а потім Янг відчув, що ліва литка опинилася в зубастій пащі. «Дельфін?!» Янга тягли й штовхали водночас, кілька разів зачепив головою і плечем за скелястий навіс, і тоді дельфін трохи опускався глибше, але щелепів не розчіплював, ноги не випускав…

Виринули разом на освітленій латці води біля площадки з лампочкою. Дельфін тільки раз фукнув повітрям і помчав у лівий бік. А Янг дихав і дихав, як загнаний. Дік (а це був він!) щось сердито свистів і скрипів, самки закружили коло нього в нетерплячому хороводі, ховаючись у темряві і знову випливаючи.

— Зараза… Щоб тебе чорти волочили… — ледве не плакав Янг. Виліз знову на площадку під лампочкою. — Допоміг, називається!

Поганявся трохи за крабами, ловив і спересердя шпурляв їх, цілився в Діка. І чого дельфіни так панічно бояться виходу з печери? Самі бояться і його не пускають. «А я без вас туди попливу, нишком, ви й не знатимете… Все одно розвідаю, що треба!» Попався на мілкому і лангуст, відламалася клешня, і Янг механічно сунув її в рот, потиснув зубами, висмоктав м'ясо. Відірвав і шийку… Смак не дуже, але терпіти можна. І вже навмисно ходив по площадці, ловив не тільки лангустів, але й крабів. Голод — не свій брат.

Зрозумів остаточно: утекти звідси буде нелегко і непросто. А як подати про себе звістку на волю? Аби вона потрапила до рук Раджу, чи Натачі, або Абдулі… Щоб знали, що живий, знали, де знаходиться… «На черпаку-совку нацарапати камінчиком листа, дати в зуби Бобі або Діку — хай пливе… — і сам усміхнувся зі своєї наївності. — Куди попливе, до кого? Як утлумачиш дельфінові, де Рай, хто такий Радж? Так буває тільки у фантастичних книжках, а не в житті. А як звідси вибратися дельфіну, коли він боїться навіть близько підпливати до виходу… Пляшку із запискою… Чи кілька пляшок… Звідси ж повинен бути якийсь стік води. І під час відливу вода відходить, понижується…» Але й цей спосіб висміяв. Ну, де візьмеш пляшку, папір, чим напишеш? І до кого швидше вона потрапить? Тільки себе виявиш, почнуть шукати… А то ще й не так буває. Радж у газеті читав, що недавно виловили пляшку, яку минулого століття кинули моряки, зазнаючи корабельної аварії. Понад сто років проплавала, і нікому не потрапила до рук!

От якби що-небудь придумати таке… Яке нікому нічого не говорить, а тільки Раджу, Натачі або Абдулі… А що?

Почав стягувати з