Ренсом Ріггз - Бібліотека душ

— За хвильку, люба.

Пані Сапсан наказала всім нам, дивним дітям (а також Шарону з його кузенами), відійти якнайдалі й зібрала навколо себе імбрин. Разом вони нагадували якесь містичне таємне товариство, яке зараз виконуватиме старовинний ритуал. Хоча я сподівався, що так воно й буде. Прочитавши папірець, пані Сапсан сказала:

— Якщо вірити написаному, щойно ми запустимо реакцію, в нас буде лише хвилина на те, щоб покинути контур.

— А цього часу нам вистачить? — засумнівалася пані Шилодзьобка.

— Повинно вистачити, — зловісно промовила пані Королик.

— Може, варто підійти ближче до виходу, а вже тоді запускати? — запропонувала пані Дзюб, яка тільки нещодавно прийшла до тями.

— На це нема часу, — відповіла пані Сапсан. — Ми маємо…

Кінець її речення потонув у віддаленому, проте громоголосному крику Коула. Його слова стали геть нерозбірливі, бо мозок, імовірно, вже плавився від жахливого стресу внаслідок швидкого росту. А за кілька хвилин після голосу до нас домчав і його віддих, смердючий жовтий вітер, від якого загусло повітря.

Бентама ж не було чути ще кілька хвилин. Я подумав, чи його вже, бува, не прикінчили.

— Побажайте своїм старійшинам успіху! — гукнула до нас пані Сапсан.

— Успіху! — хором закричали ми.

— Не підведіть! — докинув Єнох.

Пані Сапсан розвернулася до своїх сестер. Дванадцятеро імбрин сформували щільне коло й узялися за руки. Пані Сапсан заговорила давньою дивною. Решта відповіли в унісон, і їхні голоси полинули вгору, як моторошна мелодійна пісня. Так тривало секунд із тридцять чи навіть більше, і за цей час Коул уже почав вилазити з печери. Там, де його ручиська хапалися за пагорби, донизу котилося підстрибом каміння.

— Що ж, видовище захопливе, — сказав Шарон, — можете дивитися далі, якщо хочете. Але ми з братами вже підемо. — Він рушив на вихід, але раптом побачив, що стежка попереду розгалужується в п’яти різних напрямках, і ніде на твердій землі не лишилося наших слідів. — Е-е. А хтось пам’ятає, як ми йшли?

— Та зачекайте ви, — прогарчав Едисон. — Ніхто нікуди не піде, поки імбрини не закінчать.

Врешті вони роз’єднали руки й розірвали коло.

— Оце й усе? — спитала Емма.

— Усе, — відповіла пані Сапсан і швидким кроком підійшла до нас. — Ходімо. За п’ятдесят чотири секунди нас тут бути не повинно!

На тому місці, де щойно стояли імбрини, в землі відкрилася тріщина, і в провалля, що стрімко розширювалося і з якого тепер долинало гучне, мало не механічне дзижчання, посипалася глина. Руйнування почалося.

Попри виснаження, зранені тіла й непевний крок, ми побігли. Нас підганяв жах, а ще апокаліптичний шум і громіздка тінь велета, що нависла над нашою стежкою. Ми бігли по землі, на якій зазміїлися тріщини, униз стародавніми сходами, що осипалися під нашими ногами, прожогом у перший будинок, з якого ми вийшли, давлячись від червоного пилу зі стін, які розсипалися на очах, і зрештою чкурнули в прохід, що вів до Коулової вежі.

Пані Сапсан підганяла нас, мов пастух стадо, коридор руйнувався навколо нас, а потім ми перебігли на той бік, у вежу. Озирнувшись, я побачив, як гігантський кулак пробиває стелю коридору і вона обвалюється.

Пані Сапсан нестямно роззирнулася:

— Куди поділися двері? Ми мусимо їх зачинити, інакше руйнування пошириться за межі цього контуру!

— Бронвін їх вибила! — настукав Єнох. — Вони поламані!

Бронвін першою опинилася біля дверей, а для неї вибити двері — це значно швидше, ніж повернути клямку.

— Вибачте! — закричала вона. — Я прирекла нас усіх на загибель?

Тремтіння контуру почало поширюватися й на вежу. Вона захиталася, й ми з одного боку коридору перелетіли на інший.

— Ні, якщо зможемо вибратися з вежі, — відповіла пані Сапсан.

— Ми занадто високо! — закричала пані Королик. — Нізащо не встигнемо спуститися!

— Над нами є відкрита тераса, — я до кінця й сам не розумів, навіщо це сказав, бо стрибнути й розбитися на смерть було не кращим варіантом, ніж загинути під уламками вежі.

— Так! — вигукнула Оливка. — Ми стрибнемо!

— Навіть не думайте, — категорично заявила пані Королик. — Ми, імбрини, полетимо, але ви, діти…

— Я всіх перенесу повітрям, — сказала Оливка. — Я сильна!

— Нізащо! — відрізав Єнох. — Ти крихітна, а нас забагато!

Вежа гойднулася так, що замлоїло в шлунку. Довкола нас осипалися кахлі зі стелі, по підлозі зазміїлися тріщини.

— Ну й подумаєш! — вигукнула Оливка. — Залишайтеся тут!

І з цими словами гордо рушила нагору сходами. А нам знадобилося кілька секунд (і ще одне гойдання вежі), щоб зрозуміти, що Оливка — наша єдина надія.

Наші життя опинилися в ніжних ручках найменшої нашої подруги. Хай поможе нам Птах.

Ми припустили вгору похилим коридором і вибігли на відкрите повітря, де вже догоряло світло дня. Під нами простирався весь ландшафт Диявольського Акра: табір і його бліді стіни, туманна прірва та міст із порожняком, почорнілі дерева на Кіптявій вулиці й щільно напаковані халупи нетрів на ній… а далі — Смердючка, що змією звивалася уздовж краю контуру, нагадуючи кільце помиїв. Байдуже, що буде далі, виживемо ми чи загинемо — я буду щасливий, якщо більше ніколи не побачу цього кубла.

Ми підійшли близенько до круглого поруччя. Емма взяла мене за руку.

— Не треба дивитися вниз, правда?

Одна за одною імбрини перетворювалися на птахів і мостилися на поруччі, готові допомогти, чим зможуть. Оливка обома руками взялася за поруччя й скинула взуття. Її ноги стрімко линули вгору, аж поки вона, спираючись на руки, не перевернулася донизу головою. Її п’яти тепер стриміли до неба.

— Бронвін, бери мене за ноги, — розпорядилася дівчинка. — Зробимо ланцюг. Емма хапає за ноги Бронвін, Джейкоб — Емму, Горацій — Джейкоба, Горація — Г’ю…

— У мене ліва нога болить! — поскаржився Г’ю.

— Нехай тебе хапають за праву! — відказала Оливка.

— Це божевілля, — пробурчав Шарон. — Ми занадто важкі.

Оливка хотіла була заперечити, але раптом вежу так струсонуло, що ми мусили вхопитися за поруччя, щоб нас не скинуло з балкона.

Виходило або по-Оливчиному, або ніяк.

— Принцип ви зрозуміли! — вигукнула пані Сапсан. — Робіть, як вам каже Оливка, і найважливіше — не відпускайте одне одного, поки не спустимося на землю!

Крихітка Оливка зігнула коліна, махнула ногою в бік Бронвін і запропонувала їй ухопитися. Бронвін узялася за її щиколотку, а потім простягнула руку й охопила іншу. Оливка відпустила поруччя й стала вертикально у руках Бронвін, яка її тримала. Відштовхуючись, як плавець — від стіни басейну, вона полинула в небо.

Бронвін відірвалася від поверхні. За її ноги швиденько вхопилася Емма, і вона теж піднялася в повітря, бо Оливка дуже старалася — скреготіла зубами, силою волі підіймалася все вище. Далі настала моя черга,