С Осте - Дорослішання Мрійниці, С Осте

Потрусивши головою, щоб позбутись непотрібних думок, я вхопилась за джойстик сканера і вже чекала нових саркастичних зауважень у перемішку з напроханими порадами. Але минула, хвилина, потім друга, потім ще десять, година – і нічого. Тільки стандартні звіти керівнику групи, кліки кнопок та періодична руханка під завивання протягів у холодних коридорах. Може, це й на краще, зайві емоції відволікають.

Коли розминка м’язів у напарника затягнулась, а шум вже не нагадував пихтіння від присідань чи відтискань, я не витримала і обернулась, щоб дістати енергетик. Таран обвішувався зброєю як гірляндами.

Його сканер горів оранжевим. Контури істоти нагадували здоровезну медузу, яка хвилеподібно перекочується. Якщо це не щуп-переросток, то ЗОХІ можуть стати першовідкривачами нового виду членистоногих. Голодні щупи рили землю, кришили каміння, гнули металеві балки і пробивали броньовані стіни. Щоб вижити, вони поїдали все, що могли перетравити, в тому числі собі подібних.

— Лишайся тут, скоро повернусь, — від несподіванки енергетик потік по бороді. Якого Хаосу?

— Я з Вами.

— Ні, — безапеляційно відрізав. — Це наказ.

— Маріо, Як чути? То Магді. До нас сунеться щось велике, ймовірно, щуп. Потрібне підкріплення, бо Таран тут зібрався позачергово ЗЛС (Зірка Лицаря Системи – державна нагорода, яка, за невеликими винятками, вручається посмертно – прим. автора) отримати, — видала скоромовкою, витираючи з амуніції рештки напою, під недобрим поглядом напарника. Гарантую, це мені ще пригадають.

Маріо вилаявся крізь зуби, згадавши Головного, який говорив, що планету простіше підірвати, ніж повністю очистити. Лідер групи намагався достукатись до Тарана, наполегливо просячи того не займатись самодіяльністю. Терпіння алійця надовго не вистачило, і зв’язок обірвався.

— Хіба Ви не доручили терміново доповісти обстановку керівнику групи? — поки говорила, перебирала рюкзак в пошуках, вже сама не знала чого, свідомо уникаючи прямого погляду. — Хм… Мабуть, почулось.

Він схопив мене за плече і миттєво повернув обличчям до себе. Якщо почне знов кричати і сваритись, заплює все лице.

— Правило номер один: тиша, — прошепотів, прикладаючи палець до вуст. Моїх.

Я витріщила очі і злякано відступила, роздумуючи, як непомітно витерти рота. Він тими руками стільки всього торкався!

Спершу витягнулись зіниці, потім шкіра й обличчя вкрились захисними наростами. Та й в цілому алієць ставав вищим і ширшим. Буквально кілька секунд у скафандрі була вже зовсім інша істота, представник раси, що стоїть на вершині людської еволюції. Бойова трансформація у всіх деталях.

Із заціпеніння вивів тихий скрегіт. Таран збирався щось сказати, навіть рот привідкрив, але зрештою опустив мій шолом, і ми синхронно втиснулись по різні боки від дверей. Шум ставав все гучнішим, холодив кров не гірше адреналіну. Краєм зору я тягнулася до маленького вікна під стелею, аж поки не побачила її. Комаху з біомінеральною бронею, що випереджає за міцністю здобутки військової промисловості усієї системи. Найменші відростки ще тонкі, не більше трьох-чотирьох метрів, про товстіші я намагалась не думати. Старий, великий і вгодований, а, значить, достатньо хитрий та розумний, раз дожив до цих днів. Почувши нашу присутність, тварюка йшла на звук, щоб пообідати.

Жук вивчав зовнішні стіни. Експериментував з силою, швидкістю та місцем удару. Не минуло й хвилини, як на термостійкому віконному склі з’явилася перша тріщина.

— Пригнись, Ін-Марі. Тільки повільно, без різких рухів. Закрий очі і дихай. Вдих. Видих.

Повіки моментально опустились, підкоряючись знайомому голосу в голові. Як… вчасно.

— Тримайся. Все добре. Разом нам нічого не загрожує.

І я покірно стискала автомат і трималась. Дихала чи ні, але чіплялась за цей заспокійливий тон, і вірила, що скоро з'явиться Маріо з підмогою і виснажливе очікування скінчиться. Інакше ніяк. Без варіантів.

Коли скло розсипалось на дрібні шматочки, ми не проронили жодного звуку. У кімнату вповзав один з відростків. Спершу швидко і сумбурно, але, зрозумівши, що їжа причаїлась, наближатися не поспішав. Істота випробовувала наші нерви, малюючи химерні картини з пилу, скла і ледь помітного слизу, що виділяли залози на відростках

Таран навіть оком не змигнув, коли щуп став трощити обладнання. Алієць холоднокровно вичікував моменту для пострілу і ментально заспокоював свою недолугу напарницю. Тепер я дійсно вважала себе безпорадною невдахою. Тхронською його тембр звучав просто божественно: манив, обіймав, огортав теплом, підтримуючи і підбадьорюючи. Не знаю, що б робила, коли спину прикривав би хтось інший. Якби не комаха, що збиралася нас зжерти, слухала б і слухала.

Не знаю, скільки минуло часу, перші ніж до мене дійшло, що відростку банально не вистачить довжини, щоб дістатись до наших схованок. Я розтягнула губи в посмішці, відрізаючи свідомість від реальності і віддаючись у владу тихому хриплому голосу.

— Магді, ми майже на місці. Що у вас там?

Тварюка зреагувала миттєво. Відросток рвонувся в мій бік, але, зрозумівши, що джерело шуму недосяжне, блискавично втягнувся. Натомість вліз інший, товстіший, вертлявіший, який тепер точно знав, де шукати здобич.