С Осте - Дорослішання Мрійниці, С Осте

— Ін-Марі, лягай!

Вже після першого вильоту на Тхроні я зрозуміла, чому Таран тренував бійців у повному бойовому спорядженні. Екзоскелет сповільнював, і в протистоянні зі щупом це особливо відчувалось. Удар слизького батога прийшовся у місце, на яке ще кілька секунд тому спиралась спина. Почувши нові звуки, комаха зашипіла, і відросток кинувся до алійця. Таран ухилявся, маневрував між стелажами і стріляв, хоча, сам колись казав, що треба цілитись в шию, а все інше – даремна трата набоїв. Через пил видимість була практично нульова. Я підкотилась трохи лівіше вікна і, облизуючи тріснуту губу, прицілилась.

Кілька коротких черг навмання відрикошетили від панцира. Жук запищав ультразвуком, змушуючи примружитись від болю, та прийнявся завзято таранити стіни, щоб впустити ще один відросток, поки перший звивався змією між стелажами.

— Таран!

Напарника не було видно і чути. Автомат відтягував руки. Я все стріляла і стріляла, навіть, здалось, що кілька разів влучила по тонкій шийній лусці, але не пробила. Коротка черга з-за стелажів заспокоїла та додала сил. Живий. Може, спробувати поцілити в залози на відростках?

Ідею реалізувати не вдалось. Прилетіло по шолому. Захист тріснув, але витримав.

— Все добре! Перезаряджаюсь. Відстрілюйся!

Різкий поштовх та глухий звук змішалися із завиванням щупа. Тварюка таки домоглася свого. Ще один відросток цілеспрямовано прокладав собі шлях серед організованого ним же обвалу з наміром рознести мою голову. Деформована основа екзоскелету застрягла між уламками і відмовлялась підкорятись виснаженому тілу. Стеля тріснула й посипалась. Часу не вистачило ні на усвідомлення, ні на реагування.

Десь тоді мене й привалило бетоном. Якщо не обмочилась, коли побачила щупа, то точно зробила це зараз. Ще й язик прикусила.

Подальшу картинку змазав слиз, який повільно вступав у реакцію із запиленою поверхнею скла. Автоматна черга стихла, а звуки жука стали схожі на агонію.

Відросток, що гепнув на живіт, більше нагадував черв’яка, якого витягли з темного затишного кубла на яскраве світло: дриґався, звивався, але, хай потрошки, та все ж пробирався до шиї. Рефлекторний кашель розбризкав слину по запиленому шолому, десь близько повалились стелажі.

— Геть!!! — хрипіла, відбиваючись прикладом. — Таран, стріляй! Стріляй, будь ласка!

— Вже! Вже все, — алієць поклав мою голову собі на коліна і намагався чимось витерти шолом, та тільки розмазав бруд.  — Все скінчилось.

Добре. Це добре.

Інстинктивно потягнулася до живота, але наткнулась на щось тверде. Стіна? Трохи тіснувато, але то дрібниця, нічого ж не болить.

Від спроби ворухнути пальцями ніг, накрило панікою, а за нею – тупим болем, що чергувався з роздираючими спазмами. Не чула ні Тарана, ні Маріо, власного голосу – теж. Тягуча мука по краплинці випивала останні сили. Свідомість плавала між реальністю і депресивними думками. А, може, дія енергетиків закінчилась та знесилений мозок, щоб втекти від подразників, віддав команду «сон»?

Отямилася в транспортнику, лежачи на металевому ящику, вкритому термоковдрою. Обличчя чесалось. Крізь драний термокостюм пробирався дикий холод. Скільки я тут лежу? І де мій комунікатор, скафандр? Де Таран?

Скрипнули двері. Обережні кроки. Тихе дихання. Тонкий шрам на обличчі.

— Як ти, Ін-Марі?

Алієць підійшов ближче, оглянув пов’язки, невдоволено цмакнув губами. Весь в пилу, і ще Хаос знає в чому, але, матір Природа, я рада його бачити. Мабуть, ще й обняла б, якби не розпухлий твердий живіт і холод в пальцях ніг. За них боялась найбільше.

Що казати? Він – медик, і все бачить.

— Не роби більше так, — голка акуратно ввійшла у вену, — Не підставляй себе під удар, — сказав, притискаючи місце проколу. — Ніколи.

Я не менталіст, але майже відчувала ту руйнівну кислотну ауру. Не вберіг, не прикрив, не допоміг. Підвів. Міг швидше, точніше, краще.

Для лікаря усвідомлення власної безпорадності – згубне. Злиться. На себе.

Запах крові і смерті. Я помилялась. Таран пахне даорнським евкаліптом, що росте на півдні планети, листям пеларгонії, яке сахається дотиків. І зовсім трохи росичкою, на яку ми з Лією малими ловили жуків. Дивно, що тільки зараз до цього додумалась.

У очах чоловіка, що схилився наді мною, щось блищало. Не сльози. Страх. Той, що зустрічався в коридорах клінік. Ним наскрізь пропахли кімнати очікування. Боязнь болю і втрати близької людини. Тепер знатиму, що ця емоція темно-коричневого кольору як райдужки його втомлених очей. Мабуть, саме тоді прийшло усвідомлення, що Таран мав рацію в усьому. Вдячна за науку, але чомусь я вчусь тільки на своїх помилках.

— Як… ти це робиш? — спитала тремтячими губами. У тій ін’єкції точно була порція снодійного: тіло все менше відповідало болем, а повіки наче клеєм змастили.

Напарник підкрутив датчик термокостюма і витягнув з рюкзака ще одну термоковдру. Я вже й не сподівалась на відповідь, як він прошепотів біля вуха.

— Це секрет войовничих алійських племен. Передається з покоління в покоління… — вкрив під саму шию, погладивши лоба як малій дитині: — Скажу тільки тобі: треба стріляти, поки не поцілиш.