Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

— Так чи інак, ми всі забираємося звідси, — тихо, щоб чув його

тільки Мертрі, а не вся юрба, сказав Голден.

— Не маєте ви ніякої влади, щоб наказати хоч кому тікати

звідси, — відказав Мертрі. — Я сподівався, ми з вами

порозумілися щодо цього.

— А тим часом, — продовжив Голден, от ніби Мертрі й не

сказав йому нічого, — ООН забирає цього чоловіка, Басію, під

свою варту. Це буде частиною нашого розслідування справи. На

моєму ко раб лі він буде в безпеці, та й вашим людям тут, на

поверхні планети, не становитиме загрози. А коли ми всі

повернемося на Землю, ви зможете подати ваші докази й взяти

його під арешт.

— «Всі повернемося», — іронічно повторив Мертрі, розпливаючись лінивою посмішкою. — Просто хочете

протримати його у вашій приватній буцегарні протягом кількох

наступних років? І тільки через те, що я звинуватив його в

чомусь?

— Якщо доведеться, — відповів Голден. — Бо я й на секунду не

повірю, що ви не вб’єте його.

Мертрі стенув плечима.

— Гаразд. Тоді він — ваш багаж. Просто тримайте його чимдалі

від моєї планети.

Басія стояв ошелешений, дивився десь у порожнечу. Колоністи

почали організовуватися для гасіння пожежі, домовляючись, хто що має робити. А Мертрі та його команда лише стояли та

спостерігали, не пропонуючи допомоги: видиме нагадування

про ту загрозу брутального насильства, яку вони становили вже

самою своєю присутністю.

Голден рушив до центру містечка, Басія з Еймосом — за ним.

Він поплескав по своїх кишенях, шукаючи ручний термінал, і

лиш тоді згадав, що загубив його, коли біг до бойовища. У тій

пітьмі він би нізащо його не знайшов, то позичив Еймосового й

викликав корабель.

— Наомі, — сказав він, коли дівчина обізвалась. — Посади

«Росі» на посадкову платформу. Треба, щоб ти скинула нам

важчі обладунки й щось більше з вогнепального.

— Недобре це звучить, — мовила вона.

— Таки-так. Обізвався там хтось, ООН чи Фред?

— Поки що ніц не чути. І я так розумію, що ні кехівці, ні

ганімедівці не поспішають залишати планету?

— Ні, — тяжко зітхнув Голден. — Ні, вони всі радше

залишаться тут, поки й переб’ють одне одного, а тоді те

інопланетянське лайно почне переробляти їх на свої

запчастини.

— А ти? — запитала вона. Себто Наомі хотіла знати, чи й він

підійметься з дна того колодязя. Розумно було б саме так і

вчинити.

— Поки що ні, — відповів. — Хіба якщо ескалація підскочить

іще вище.

— Чия ескалація: інопланетянська чи людська?

— Та хтозна.

— Алекс бачив іще кілька енергетичних сплесків, і руху стає

дедалі більше, але це далеко на південь від вас. Як набуде

цікавішого вигляду, я дам тобі знати.

— Дякую. О, і ти ще підхопиш одного пасажира.

— Що-що?

— Справа складна, але ми садимо його на «Росі», бо довше

перебувати долі йому буде небезпечно. Я заборгував цьому

хлопцеві, Наомі. Він намагався врятувати мені життя. Подбай

про нього.

— Гаразд.

— І ще, чуєш, серденько? — сказав Голден, уже неспроможний

приховувати далі тривогу в своїм голосі. — Як знов опинишся

нагорі, попильнуй за «Ізраелем». Видається мені, що тут, долі, все йтиме від поганого до ще гіршого, а коли так, то й нагорі

справи підуть гірше.

— Ха! — мовила Наомі, й він розчув посмішку в її голосі. —

Хай-но спробують!

Розділ дев’ятнадцятий. Гевлок

На сорок метрів простягся коридор між рециркулювальними

резервуарами та вторинною машинною залою, а люки тут

подибувалися що десять метрів. В обох місцях були відчинені

ліфти, що вели до розташованого в носовій частині довкіллєвого

контролю й до гідропоніки на кормі. Вік «Ізраеля» видно було

не тільки