і чиноначал, всі схиляють свої голови і моляться словами розбійника, що взивав до Нього на хресті: Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш, у Царстві Твоїм. Посередині храму зупиняється весь хід. Священик користується сією великою хвилиною, щоб у присутності тих, хто несе Дари, пом’янути перед Господом імена всіх християн, починаючи з тих, на кого покладені більш трудні та священні обов’язки, від виконання яких залежить щастя всіх і власне спасіння душ їхніх, — завершуючи словами: Вас і всіх православних християн нехай пом’яне Господь Бог у Царстві Своїм, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Співці закінчують Херувимську пісню трикратним співом: Алілуя, що вістує вічний поступ Господній. Хід заходить у Царські врата. Диякон, який першим увійшов у вівтар, зупинившись праворуч від дверей, зустрічає священика словами: Нехай пом’яне Господь Бог священство твоє у Царстві Своїм. Священик відповідає йому: Нехай пом’яне Господь Бог священнодияконство твоє у Царстві Своїм, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні! І покладає Святу Чашу і Хліб, що представляє Тіло Христове, на престол, наче на гріб. Врата царські зачиняються, наче двері Гробу Господнього; завіса за ними заслонюється, як кустодія[241], поставлена на варті. Ієрей знімає з голови диякона святий дискос, немов би він знімав Тіло Спасителя з хреста, покладає його на розгорнений антимінс, немов на плащаницю[242], і супроводжує се дійство словами: Благообразний Йосиф, знявши з хреста Пречисте Твоє Тіло, плащаницею чистою обвив і, пахощами покривши, у гріб новий положив. І, споминаючи всюдиприсутність Того, Хто тепер лежить перед ним у гробі, говорить тихо: У гробі плоттю, а в пеклі з душею, як Бог, в Раю ж із розбійником, і в той же час на престолі з Отцем і Духом, Христе, все Собою наповняючи, неописанний! І, споминаючи славу, в яку одягнувся сей гріб, говорить: Як живоносець, справді від Раю кращий, і світліший від кожної царської палати, явився нам Твій гріб, Христе, джерелом всякого воскресіння. І, знявши покрівці з дискоса і з Чаші та з плечей диякона воздух, який представляє тепер уже не пелени, в котрі сповитий був Ісус Немовля, а судар[243] та гробові покрови, в котрі повите було Його мертве Тіло, покадивши їх фіміамом, покриває він ними знову дискос і Чашу, промовляючи: Благообразний Йосиф, знявши з хреста Пречисте Твоє Тіло, плащаницею чистою обвив і, пахощами покривши, у гріб новий положив. Потім, узявши від диякона кадильницю, кадить Святі Дари, поклоняючись перед ними тричі, і, готуючись до жертвопринесення, проказує тихо слова пророка Давида: Ущаслив, Господи, благоволінням Твоїм Сіон, і нехай відбудуються стіни єрусалимські: тоді уподобаєш собі жертву справедливості, приношення і всеспалення, тоді покладуть на вівтар Твій тельців, — бо доки Сам Бог не зведе, не охоронить душі наші єрусалимськими стінами від усяких плотських вторгнень, ми не в силах принести Йому ні жертв, ні всеспалень, і не здійметься вгору полум’я духовного моління, яке розвіюють сторонні думки, набіги пристрастей і заметіль сум’яття душевного. Молячись за очищення своє для близького принесення жертви, віддаючи кадильницю дияконові, опустивши фелонь і похиливши голову, говорить він йому: Пом’яни мене, брате і співслужителю! — Нехай пом’яне Господь Бог твоє священство в Царстві Своєму! — відповідає диякон і, своєю чергою, роздумуючи про негідність свою, схиляє голову і, тримаючи орар у руці, говорить йому: Помолись за мене, владико святий! Священик йому відповідає: Дух Святий найде на тебе, і сила Вишнього осінить тебе. — Той же Дух нехай співдіє з нами всі дні життя нашого. — І, сповнений усвідомленням своєї негідності, диякон додає: Пом’яни мене, владико святий!Священик на те: Нехай пом’яне тебе Господь Богу Царстві Своїм, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Диякон, промовивши: амінь і поцілувавши йому руку, виходить бічними північними дверима закликати всіх присутніх до молитов за принесені та поставлені на престол Святі Дари.
Ставши на амвоні, лицем до Царських дверей, піднявши орар трьома перстами руки, подібно до піднятого крила ангела, побудника до молитов, виголошує він низку молитов, вже не схожих на попередні. Починаючись закликом до моління за принесені на престол Дари, вони швидко переходять у ті прохання, які тільки одні вірні, що живуть у Христі, підносять до Господа.
— Дня всього досконалого, святого, мирного й безгрішного у Господа просім, — взиває диякон.
Зібрання молільників, приєднавшись до хору співців, взиває сердечно: Подай, Господи!
— Ангела миру, вірного наставника, охоронця душ і тіл наших у Господа просім.
Зібрання: Подай, Господи!
— Прощення і відпущення гріхів і прогрішень наших у Господа просім.
Зібрання: Подай, Господи!
— Доброго і пожиточного для душ наших і миру для світу у Господа просім.
Зібрання: Подай, Господи!
— Осталий час життя нашого в мирі й покаянні скінчити у Господа просім.
Зібрання: Подай, Господи!
— Християнської кончини життя нашого, безболісної, бездоганної, мирної і доброго одвіту на Страшному Суді Христовому просім.
Зібрання: Подай, Господи!
— Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну, Славну Владичицю нашу Богородицю з усіма святими пом’янувши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо.
І в істинному бажанні подібно віддати самих себе і один одного Христу Богові, всі кличуть: Тобі, Господи!
Єктенія закінчується виголошенням: Щедротами єдинородного Сина Твого, що з Ним благословенний єси, з Пресвятим, Благим і Животворним Твоїм Духом, нині, і повсякчас, і на віки вічні.
Лик гримить: Амінь.
Вівтар все ще закритий. Священик все ще не приступає до жертвопринесення: ще багато слід зробити до Тайної Вечері. З глибини вівтаря посилає він привітання Самого Спасителя: Мир усім! Йому відповідь: І духові твоєму. Стоячи на амвоні, диякон, як це велось у перших християн, закликає всіх до взаємної любові словами: Возлюбім один одного, щоб однодумно визнавати… Закінчення заклику підхоплює лик співців: Отця, і Сина, і Святого Духа, Трійцю Єдиносущну і Нероздільну, — звіщаючи, що, не полюбивши один одного, не можна полюбити Того, Хто весь — одна любов, повна, досконала, що єднає в Своїй Трійці і люблячого, і любимого, і саме дійство любові, котрою люблячий любить любимого: люблячий — Бог-Отець, любимий — Бог-Син і сама любов, що їх зв’язує, — Бог-Дух Святий. Тричі кланяється священик у вівтарі, промовляючи про себе тихо: Возлюблю Тебе, Господи, кріпосте моя; Господь — твердиня моя і захист мій, — і цілує покриті покровами святий дискос і Святу Чашу, цілує край святої трапези і, скільки б священиків з ним не служили, кожен робить те саме, і потім всі цілують
