Анастасія Соловйова - Твій на місяць, Анастасія Соловйова

43

— Тобі треба йти в універ? — крізь сон чую тихий голос Романа.

— Ні, я прогуляю, — перевертаюся на бік і роздратовано смикаю плечем.

— Тоді залишайся в мене. Я повернутися до пʼяти.

— Чекатиму.

Мені сниться щось прекрасне, легке та повітряне, як мильні різнокольорові бульбашки. Тягну руку вперед, бажаючи відчути Романа поруч, але натикаюся на порожнечу. Остаточно прокидаюсь, розглядаю самотню спальню та зітхаю: коханий на роботі, а я вкотре забила на університет.

Іду в душ, потім сушу волосся, заварюю каву, жую прісний бутерброд і розглядаю тужливе синяво-чорне небо за вікном. Сьогодні дуже тепло, сніг підтанув і став сірим.

За десять хвилин починається сильна злива, божевільний вітер гне дерева, люди біжать кудись, намагаючись сховатися від негоди. Допиваю каву, кидаю чашку в раковину і йду до комп'ютера. Добре, що Рома не поставив пароль: переглядати його пошту та соцмережі я не збираюся, але ж він про це не знає.

Я згадую, куди хотіла вирушити цього літа. Вбиваю у пошук рейси до Італії з місцевого аеропорту. Ідеально! До Венеції можна долетіти без пересадок. Адреналін повністю управляє моєю свідомістю: серце гуркоче, коли я вдивляюся в сірі циферки на екрані, прикидаю вартість, час відправлення та прибуття літака. Швидко відкриваю гугл-карти, шукаю готель, вивчаю найближчі пам'ятки, зупиняюся на Доломітових Альпах і читаю все про італійські гори.

За годину план дій готовий. Залишилось уточнити одну маленьку деталь. Набираю Рому і нервово стукаю пальцями по столу, вслухаючись у сухі телефонні гудки.

— Так, — нарешті відповідає він.

— Слухай, а ти можеш раптово взяти відпустку? Допустимо, на чотири дні?

— Найближчим часом?

— Так, ймовірно, післязавтра.

— Я сам собі начальник, тож легко можу оформити відпустку. Що ти вигадала?

— Вдома розповім, — кидаю трубку і ляскаю в долоні від шаленої радості.

Він вільний! Витрачаю ще годину на пошуки готелю, бронюю двомісний номер на потрібні дати, оплачую переліт до Італії і дивлюсь у вікно. Злива припинилася, крізь хмари виглядають боязкі проміння сонця.

Останні дні з Ромою пройдуть у чудовому готельному номері з видом на гірські вершини та красиві європейські вулички. Не знаю, чого чекати від нього після вчорашнього. Може, вночі все було сказано в пориві пристрасті і це нічого не означає, але я все одно збираюся провести чотири дні разом з ним. А щоб уникнути сварок та непорозумінь, нам треба втекти, сховатися від сторонніх очей та насолоджуватися один одним.

Чую клацання вхідних дверей. Схоплююся і біжу в коридор. Рома киває мені та знімає верхній одяг. Не уявляю, як поводитися після вчорашнього освідчення в коханні. Я не встигла це обдумати, навмисне концентрувалася на пошуку квитків, щоб не згадувати, щоб серце знову не хворіло.

— Не сумувала? — усміхається Роман.

Я підстрибую на місці, жмурюся — і на одному подиху вимовляю:

— Візьми відпустку на два дні. Я забронювала нам готель у Кортіні д'Ампеццо – це невелике містечко на півночі Італії. Там навколо Альпи, чисте повітря, всякі знамениті озера — тому нам буде, чим зайнятися. Виліт завтра о шостій вечора: спочатку ми переночуємо у Венеції, а наступного дня автобусом поїдемо в гори. Круто ж! Ніхто не заважатиме нам. Що скажеш?

Роман ошелешено дивиться на мене, моргає, хитає головою, заплющує очі і тре перенісся. Він скидає взуття та йде у ванну, вмивається, продовжує мовчати. Тиша дзвенить у вухах, грає на нервах, впивається в душу гострими шипами, змушує сумніватися у правильності прийнятого рішення. У горлі застигає гірка грудка, по спині біжить холодок, і я вперше замислююся про скоєне. Кому потрібна ця спонтанна подорож до Європи? Не Ромі точно.

Мені так страшно повернутися в реальний світ, що я навмисне відтягую цей момент, навіть вигадую поїздку за кордон, для якої точно не час і не місце. І реакція Роми цілком очікувана, просто я збожеволіла.

— Асю, — він сідає на стілець і дивиться кудись у підлогу. — Навіщо все це?

— Хочу провести останні дні нашого парі разом з тобою, — відповідаю глухо, невпевнено, і сама себе докоряю за сумнів.

— Але ж завтра ввечері? Чи це не надто різко?

— А навіщо чекати?

— Асю, — він дивиться на мене змученими, стомленими очима, — я не впевнений, що зможу полетіти з тобою.

— Через роботу?

— Ні. Ти ж чекаєш від мене більшого? Ми могли знову поїхати в якийсь заміський комплекс, а ти хочеш вирушити аж до італійських Альп. Сховатись там від усього світу… А я одразу попередив, що між нами нічого не може бути.

— Але ж це лише відпочинок у горах, — ледве чутно вимовляю, все ще намагаючись обдурити себе.

— Для тебе це більше, ніж подорож до Європи. Ти сподіваєшся, що за чотири дні далеко від дому, роботи та друзів я зміню своє рішення і захочу бути з тобою.

— Ні, Ромо, все зовсім не так.

— Навіщо ти мене підганяєш? Я ж не можу так швидко попрощатися з минулим, знову повірити у реальність щастя. Мені подобалося моє життя до зустрічі з тобою. Я не збираюся нічого міняти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍