Микола Васильович Гоголь - Тарас Бульба

— Еге, та тут єсть із ким і помірятись! — сказав Данило, поглядаючи на товстих панів, що бундючно вигравали попереду на конях в золотій зброї. — Видко, ще раз доведеться нам добре погуляти! Потішся ж ти, козацька душе, останній раз! Гуляйте, хлопці, прийшло наше свято!

І почалось на горах погуляння. І закурів бенкет: ходять мечі; літають кулі; іржуть і тупочуть коні.

Від галасу голова скаженіє; сліпнуть очі від диму. Все перемішалось. Та козак знає, де друг, а де ворог; чи прошумить куля — хилиться молодецький їздець із коня; свисне шабля — котиться по землі голова, лепече язиком нерозбірливу мову.

Та знати посеред збоїща червоний верх козацької шапки пана Данила; мигтить золотий пояс на синім жупані; вихором виграє грива коня вороного. Як орел, літає він і тут і там; гукає до козаків, і вимахує шаблею дамаською, і рубає з правого ще й з лівого плеча. Рубай, козаче, та гуляй, козаче! потіш же молодецьке серце; та не заглядайся на зброю золоту і тії

жупани: топчи під ноги злото й самоцвіти! Коли, козаче! та гуляй, козаче! та назад оглядайся: ляхи нечестиві підпалюють уже хати і худобу налякану заганяють. І, мов вихор, повернув пан Данило назад, і шапка з червоним верхом майорить уже коло хат, і рідшає кругом нього юрмище.

Не годину, не другу б’ються козаки з ляхами. Небагато зостається й тих і тих. Та невтомний пан Данило: з сідла збиває довгим списом своїм, піших баским конем топче. Вже чисто стає серед двору, вже ляхи розбігаються; вже здирають козаки з убитих золоті жупани і пишну зброю; вже пан Данило стає до погоні, і озирнувся, щоб своїх зібрати... і аж закипів у гніві: побачив батька Катерининого. Он де стоїть на горі, націляється на нього з мушкета. Данило погнав коня просто на нього... Козаче, на смерть ідеш!.. Гримить мушкет — і чаклун ізгинув за горою. Тільки вірний Стецько бачив, як майнула червона одежа та чудернацька шапка. Похитнувся козак та й упав на землю. Кинувся вірний Стецько до свого пана — лежить же пан його, на землі простягшись та ясні очі закривши. Кров червона скипілася на грудях. Та, знати, почув пан вірного слугу свого. Помалу звів повіки; блиснув очима:

— Прощавай же, Стецьку! Катерині скажи, щоб доглядала сина! Доглядайте й ви його, слуги мої вірнії! — та й затих.

Вилетіла козацька душа з білого тіла; посиніли уста. Спить козак, не прокинеться. Заплакав слуга вірний та й Катерину кличе:

— Ходи, моя пані, ходи: твій пан загулявся та й лежить він п’янесенький на сирій землі; коли ж то йому прокинутися!

Сплеснула руками Катерина і, як сніп, на мертве тіло повалилась. «Мужу ж мій, чи це ти лежиш тут, очі склепивши? Устань, мій соколе милий, дай свою рученьку! підведися! Та хоч раз подивися на твою Катерину, промов хоч одно словечко до мене... Мовчиш, мовчиш ти, мій ясний пане! Посинів ти, як те Чорнеє море. Серце твоє не б’ється! Та чого ж ти холодний такий, мій пане? Не горючі ж десь мої сльози, що тебе не загріють! Десь-то не вголос плач мій, що тебе не збудить! Хто ж поведе тепер твоє військо? Хто заграє на твоєму конику вороному, та голосно вигукне, та блисне шаблею перед козаками? Ой, козаки, козаченьки! де честь і слава ваша? Лежить же честь і слава ваша, очі склепивши та на сирій землі. Поховайте ж мене, разом з ним поховайте! засипте мені очі землею! щоб налягли мені кленові дошки на білії груди! Нащо здалася мені тепер краса моя!

Плаче та б’ється Катерина; а здалеку геть курява встає: поспішає старий осавула Горобець на підмогу.

X

расен Дніпро під ясну погоду, коли вільно та рівно несе крізь ліси і гори повнії води свої. Не сколихнеться; ні прогримить. Дивишся й не знаєш, стала чи плине його величава ширина, і ввижається, наче весь вилитий він з кришталю, і наче голубий блискучий шлях, без міри в ширину, без краю в далину, лине і в’ється по зеленому світу. Любо тоді і гарячому сонцю поглянути з високості і скупати проміння в холодних кришталевих водах, і надбережним лісам ясно змалюватись у воді. Зеленокудрі! Вони тиснуться разом з польовими квітами до води, і нахилившись, милуються в ній і не намилуються, і не відірвуться від ясної своєї подоби, і всміхаються до неї, і вітають її, гойдаючи гілками. На середину ж Дніпра вони бояться глянуть: ніхто, крім сонця та голубого неба, не загляне туди. Рідко яка й птиця долетить до середини Дніпра! Пишний! Йому нема рівної ріки у світі. Красен Дніпро і теплої літньої ночі, коли все засинає, — і людина, і звір, і птиця, а Бог один велично оглядає небо і землю і велично стрясає ризу. Із ризи сіються зорі. Зорі світять і горять над світом і всі разом одби-ваються в Дніпрі. Всіх полонив їх Дніпро в темнім лоні своїм. Ні одна не втече від нього: хіба що загасне на небі. Чорний ліс, обсипаний сонним гайворонням, і споконвіку розламані гори, звисаючи, намагаються вкрити його хоч би довгою тінню своєю. Марно! Нічого нема в світі, що б могло укрити Дніпро. Синій, синій, плине він рівним потоком і серед ночі, як серед дня, мріє в таку далину, скільки сягнути може людське око. Мліючи і пригортаючись ближче до берегів від холоду нічного, він засвічується срібним струменем; струмінь зблискує, як клинок дамаської шаблі, а він, синій, ізнов заснув. Красен тоді Дніпро, і рівної йому нема ріки на світі. Коли ж посунуть по небу горами сині хмари, чорний ліс хитається з корінням, дуби тріщать, і блискавка, зламавшися у хмарі, враз освітить увесь світ — гнівен тоді Дніпро! Водяні кручі гримлять, об гори вдаряючись, і з блиском і зойком відбігають назад, і плачуть, і голосять в далині. Так побивається стара козакова мати, виряджаючи сина свого до війська. Свавільний та дужий, їде він на воронім коні, у боки взявшись і заломивши шапку, а вона, ридаючи, біжить за ним, хапається за стремена, ловить удила, і ламає над ним руки, і вмивається гарячими сльозами.

Моторошно чорніють