Микола Васильович Гоголь - Тарас Бульба

Це я, моє серденько! — почула Катерина, до пам’яті прийшовши, й побачила коло себе стару служницю. Стара, нахилившись, здавалося, щось шепотіла і, простягши над нею суху свою руку, кропила її холодною водою.

— Де я? — проговорила Катерина, зводячись і оглядаючись. — Шумить Дніпро підо мною, за мною гори... куди завела ти мене, бабуню?

— Я не завела тебе, а вивела; винесла на руках своїх з задушного підвалища. А двері ключиком замкнула, щоб не було тобі чого від пана Данила.

— А ключ же де? — сказала, Катерина, поглянувши на свій пояс. — Не бачу його.

— Його одв’язав твій муж, щоб подивитись на чаклуна, дитино моя.

— Подивитись?.. Бабуню, пропала я! — скрикнула Катерина.

— Нехай Бог нас милує од цього, дитино моя! Мовчи тільки, пані моя, ніхто нічого не знатиме!..

— Та він утік, антихрист проклятий! Чи ти чула, Катерино, утік він, — сказав пан Данило, підходячи до дружини своєї.

Очі кресали іскри; шабля, брязкаючи, билася при боці в його.

Як нежива стала Катерина.

— Хтось його випустив, мій любий мужу! — промовила вона, тремтячи.

— Випустив, правда; та чорт випустив. Подивись — замісто нього колода закована в залізо. І попустив же Бог, що чорт козацьких рук не боїться. Нехай би тільки думку про це мав у голові хоч один з моїх козаків, та я про це дізнався б... я й кари йому не здумав би!

— А коли б це я?.. — похопилася Катерина і, злякавшись, замовкла.

— Коли б це такеє вчинила, тоді не дружина ти мені була. Зашив би тебе в мішок і втопив би на середині Дніпра!

Дух забило Катерині, і їй здавалось, що коси від голови її одриваються.

VIII

а прикордонному шляху, в корчмі, збіглися ляхи та й гуляють уже два дні. Чимало того наброду. Посходилися десь-то для якогось наскоку: дехто й мушкети має; цокають остроги; бряжчать шаблі. Пани бенкетують і вихваляються, повідають про діла свої небувалі, глузують з віри православної, прозивають народ український холопами своїми і бундючно крутять вуса, і бундючно, голови позадиравши, повиверталися на лавках. З ними й ксьондз укупі. Та й ксьондз у них, як і самі: він же й не скидається на християнського панотця. П’є й гуляє з ними і верзе нечестивим язиком своїм сороміцькі речі. А з ними й челядинці: поодкидали за плечі рукава дертих жупанів своїх і похожають козиром, якби й справді щось путнє. Грають у карти, б’ють картою один одного по носі. Понабирали з собою жінок чужих. Галас, бійка!.. Пани казяться й жарти заводять: смикають за бороду шинкаря, малюють йому на лобі хреста; влучають в жінок сліпими набоями та й витанцьовують краков’яка з нечестивим ксьондзом своїм. Не було ще такого сорому на руській землі з часів татарських. Десь-то їй Бог призначив за гріхи зносити такий сором. Чути серед усього бешкету, як говорено про задніпрянський хутір пана Данила, про вродливу жінку його.. На лихії вчинки збіглася оця зграя!

IX

идить пан Данило кінець стола в своїй світлиці, на лікоть схилившись, і замислився. Сидить на лежанці пані Катерина і співає пісню.

— Сумно мені чогось, дружино моя! — каже пан Данило. — І голова болить моя, і серце болить. Щось тяжко-важко мені. Недалечко вже ходить смерть моя.

— Любий мій мужу! Прихились до мене голівонькою! Жени від себе ції чорні думи, - погадала Катерина, та вимовити не насмілилась. Гірко було їй, з провиною своєю, ласку мужеву приймати.

— Слухай, дружино моя! — сказав Данило, — доглядай сина, як мене не стане. Не буде тобі од Бога щастя, якщо покинеш його, ні на цьому, ні на тому світі. Тяжко буде костям моїм в сирій землі гнити, а ще тяжче буде душі моїй!

— Що ти говориш, мужу мій? Чи не ти глузував із нас, бідних жінок? А й сам таке говориш, як жінка недолуга. Тобі ще довго жити.

— Ні, Катерино, чує душа, що близько смерть. Якось-то сумно стає тепер на світі. Люте врем’я надходить. Ох, були колись та були часи; вже ж їм не вертатись! Ще живий він був, честь і слава нашого війська, старий Конашевич! Ось перед очима в мене йдуть полки козацькі! То ж були золоті часи, Катерино! Старий гетьман сидів на воронім коні. Блищала в руці булава; навкруг сердюки; пообіч вирувало червоне море козацьке. Загув гетьман — і все як стій поставало, як укопане. Та й заплакав старий, як почав пригадувати нам про бувальщину та про лицарські герці. Гей, коли б ти знала, Катерино, як билися ми тоді з турками! На голові в мене й тепер рубець. Чотири кулі в чотирьох місцях прошили мене. І ні одна з цих ран не загоїлась ще й досі. Скільки ми тоді набрали золота! А самоцвіти то й шапками черпали козаки. Яких коней, Катерино, коли б же ти знала, яких коней ми тоді позаймали! Ой, та вже ж мені так не воювати! Й не старий, здається, і тілом дуж; а шабля козацька падає із рук, живу на безділлі, і сам не знаю, для чого живу. Ладу нема на Україні: полковники з осавулами гризуться, як собаки, межи себе. Нема старшої голови над усіма. Шляхетство все позміняло на звичай польський, лукавства набралося... продало душу, перейшовши на унію. Гей, врем’я люте! давній час! Де ж ділись ви, літа мої? Біжи, малий, до пивниці та наточи кухоль меду. За колишню долю вип’ю та за бувальщину!

— Чим гостей частувати, пане? Надходять ляхи з лугу! — промовив, до хати увійшовши, Стецько.

— Знаю, по що ідуть вони, — промовив, підводячись, Данило. — Сідлайте ж, козаки мої вірні, коней! беріться до зброї! шаблі в руки! та не забудьте набрати свинцевих галушок. Почесно треба привітати гостей.

Та ще не встигли козаки на коней впасти й набити мушкети, а вже ляхи, як лист на землю