Ольга Вісмут - Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут

52

Вранці вискакую з лікарні. Примудрилася заснути там в одній палаті з татом. Добре, що ніхто не виганяв. Та й чуже місце я не займала. Якось пощастило, що в цей час ніхто не потрапив туди.

Груди здавлює, ніби лещатами. Мені зітхнути важко, а заплакати неможливо. На роботу беру таксі, хоча хочу поїхати додому. До Зимнєва. Навряд чи він прийде на роботу, але я там маю бути.

В офісі все неспокійно. Менеджери носяться туди-сюди, клієнти розривають усі канали. Вони ж з Зимнєвим телефоном зв’язуються, а той не бере. Жах якийсь. Без нього просто пекло на землі. Хоча, усе працює як за годинником. Усього лише звичайна текучка, яка завжди така в цей час.

Після роботи потрібно буде до нього заїхати. Стільки накопичилося — просто жах. Я і про роботу, і про всі почуття. Ось сьогодні я так і скажу, що все — більше не можу. Ми маємо розлучитися. Тепер точно. А не з тими перервами, як зазвичай.

Наприкінці робочого дня приходить моя колишня керівниця з бухгалтерії.

— Сонічка, ти мені печатку поставиш на документи? — питає вона солодким голосом.

— Так, звісно, — беру ключ від кабінету Зимнєва, благаючи, щоб телефон не дзвонив хоча б п’ять хвилин.

Божевільня просто. Навіть обіду не було. Не розумію, як у такому ритмі працює Вадим.

У столі знаходжу потрібне, гортаю звіти під вичікувальним поглядом головного бухгалтера. Вона раз у раз постукує пальцями по столу.

Ставлю печатку, коли переконуюся, що все добре.

— Дякую, люба, — вона виходить із кабінету, залишаючи шлейф солодких духів.

Я відкидаюся на спинку крісла Вадима, яке усе ще зберігає його запах. Ох, мені б краще самій випити що-небудь для профілактики. Усе ж спілкувалася з хворим Вадимом, могла заразитися.

Очі ще так болять, ніби в них піску насипали.

— Соне? — чую голос Анічки.

Розплющую очі. Ох, я що, заснула? За настінним годинником пів години точно минуло.

Аня стоїть на порозі кабінету, бліда, втомлена. Виглядає не краще, ніж я.

— Ти так до нього й не приїхала.

Я підіймаю одну брову. Ми вже на ти?

— Після роботи заїду, — відповідаю їй.

— Якщо тобі цікаво, він всю ніч тебе чекав.

— Він знає, що я їхала до хворого батька в лікарню.

— Ну-ну, — каже вона й хитає головою. — Нам уже сказали, що з твоїм батьком усе добре.

— Хто це вам сказав? — всередині все холоне.

— Ну й дурепа.

Я здивовано дивлюся на неї. Ще бракувало з нею погиркатися. Тоді він забрав її з офісу, а зараз…

Анічка підходить до сейфа, а я, немов у сповільненому зніманні дивлюся, як вона відчиняє СВОЇМ ключем сейф Зимнєва. Навіть у мене туди доступу немає.

На стіл переді мною падають якісь документи.

Я вчитуюсь у рахунки за пів року. Знаходжу своє прізвище в них. Й ім’я батька. Розгублено гортаю папери. Вадим платив за лікування. Мені виставляли один рахунок, а він доплачував зверху.

— Нічого не розумію, — шепочу в прострації.

— Що тут незрозумілого? — вона закочує очі. — Бери його, поки він на все згоден.

Я знову дивлюся на неї з легким подивом. Та де там із легким. З величезним!

— Слухай, мій брат той ще самітник, а ти взагалі перша, хто в нього так надовго затримався, — пояснює вона.

Брат? Вони родичі? ОМГ! Відразу хочеться настукати самій собі по голові.

— У нас несерйозні стосунки.

— Ой, розкажи мені. Не знаю, скільки ви разом, але він до себе взагалі нікого не підпускає. Я подругу свою намагалася з ним звести — не повівся, — розповідає Аня й розводить руками в боки. — Навіть коли ти зайнята була. Взагалі нікого не підпускав.

— Вадим і сам може спокійно обрати собі жінку, — я підіймаюся з крісла.

— Ой, усе. Нумо, приводь себе до ладу й дуй до нього. О, і ще попроси його не контролювати мене так сильно! Ну дістало. Я ж не маленька дівчинка. Я теж хочу гуляти з друзями, — додає Анічка і вилітає з кабінету.

Дурдом «Ромашка», але вона має рацію. Ну, у тому плані, що мені потрібно привести себе до ладу.

Я викликаю таксі. До нього. За порадою Ані таки привожу себе в нормальний вигляд. Вмиваюся й фарбуюся.

Всю дорогу нервую, стискаючи сумку й теку з рахунками.

Горішній поверх і знайомі двері. Вадим же може спати.

Двері відчиняються. На порозі Зимнєв. Одягнений по-домашньому — біла футболка, спортивні штани й вовняні шкарпетки. А очі такі ж хворі.

— Як ти? — запитую в нього, продовжуючи стискати папери.

Ой-йе, сама не помітила, що поцупила їх з офісу.

— Проходь, Соне. Тільки не кажи, що це робота. Я на неоплачуваному лікарняному, — вставляє він, забираючи теку з моїх рук.

Я роззуваюся і знімаю куртку. Йду за Вадимом на кухню. Він вмикає електрочайник.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍