Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

Кілька тижнів Емілі намагалася з’ясувати, любить пана Карпентера чи ні. Здавала собі справу в тім, що не відчуває до нього непрязні, хоч уперше привітався до неї в школі такими словами:

— Ти ота дівчина, що пише вірші? Краще б орудувала голкою чи гачком. Надто багато дурнів на цьому світі силкуються писати поезії і, звісно, зазнають поразки. Я сам пробував колись віршувати. Доки не порозумнішав.

«Краще б ти слідкував за своїми нігтями, бо вони явно брудні», — дала відкоша Емілі, ясна річ, подумки.

Пан Карпентер геть перевернув усталений лад у школі, тож Ільза, яка була уособленням анархії й люто ненавиділа всяку рутину, була єдиною школяркою, що вподобала його з першого погляду. Деякі відверто його не любили, як-от, наприклад, Рода Стюарт, але більшість виявляла звичну байдужість. Емілі ж нарешті визнала, що любить його «несамовито».

Пан Карпентер був чоловіком від сорока до п’ятдесяти років, високого зросту, з густим торчкуватим волоссям, просивими бровами та вусами, скуйовдженою бородою, ясними блакитними очима, в яких життєві негаразди ще не згасили блиску, і довгастим, прив’ялим, сильно поораним зморшками обличчям. З несміливою, тихою своєю дружиною мешкав у двокімнатній домівці при школі. Ніколи не говорив про своє минуле, ніколи нікому не пояснював, чому в такому віці не посідає кращого становища, ніж учитель повітової школи з мізерною оплатою праці. Однак невдовзі правда вийшла на світ Божий: замолоду пан Карпентер мав репутацію вельми обдарованої людини й подавав блискучі надії, та незабаром розпився у веселих компаніях — відтак «зійшов на пси». Найприкрішим було те, що вже посідав неабияке становище у шкільництві, коли був переведений до цієї діри, Чорноводдя, і то без надії обійняти в майбутньому кращу посаду. Може, змирився з лихою долею, а може — ні. Цього не відав ніхто, навіть тиха брунатна мишка — його дружина. Безперечно, він був добрим учителем; ця обставина для жителів Чорноводдя була єдино важливою. Навіть якщо виряджався на пиятику, то вибирав для цього суботні вечори, а в понеділок був тверезий, мов скельце. Не викликав жалощів, не прикидався трагічним героєм. Проте хвилинами, дивлячись на нього, скажімо, під час уроку арифметики, як сидів, схилившись над завданнями, Емілі переживала відчуття гострого жалю, жалю за нього, не до нього, — і то сама не розуміла, чому.

Вдачі він був запальної, вибухової, тож принаймні раз протягом дня давав волю своїй злості. Одначе лютість його ніколи не тривала довго. Вже за кілька хвилин на обличчі пана Карпентера з’являлася добродушна усмішка, до того ж, ніхто не почувався ображеним чи збентеженим його лайкою. Ніколи не говорив нічого уїдливого в стилі панни Браунел, нічого такого, що ятрило б душу цілими місяцями. Слова його падали тут і там, слушні чи неслушні, справедливі чи несправедливі, та звіювалися швидко і без шкоди для психіки учнів.

Умів оцінити дотепний жарт, навіть як той стосувався його особи.

— Ти чуєш, що я кажу? — звернувся одного разу до Перрі.

— Ще б пак, — відказав Перрі з нарочитою незворушністю. — Вас-бо чути навіть у Шарлоттетауні.

Пан Карпентер поглянув на нього уважно, а тоді розреготався — голосно й нестримно.

Його навчальні методи настільки відрізнялися від методів панни Браунел, що спершу в головах учнів царювало повне безладдя. Панна Браунел була справжнім катом усякого безладу. Пан Карпентер, на перший погляд, зовсім не дбав про порядок. Але незрідка так завантажував дітей різноманітними завданнями, що ті просто не мали часу на бешкетування. Історії навчав таким чином: розподіляв між учнями ролі, щоб кожен зображував якусь відому історичну особу. Не мордував школярів історичними датами, зате робив так, що дати самі поступово закарбовувалися в пам’яті. Наприклад, коли хтось протягом кількох хвилин стоїть навколішках на порозі класної кімнати, а Перрі Міллер у масці зі старої шовкової матерії тітки Лаури стоїть над ним, а частіше над нею, вдаючи ката з сокирою в руках; коли «людина думає про те, що буде, як він ударить занадто сильно», то ця «людина» нескоро забуде дату певної події. А коли хтось бере участь у битві під Ватерлоо спільно з усією школою і чує заклик Тедді Кента: «Гвардіє, до мене!» — що гучно лунає на шкільному подвір’ї, йому легко запам’ятати дату — рік 1815.

Для урізноманітнення історію чергували з географією, що викладалася в той самий спосіб: шкільні приміщення й подвір’я ділилися на країни й континенти, покреслені, мов географічна карта, а діти вдавали тварин, які населяли земний простір у тому чи тому кліматичному поясі. Коли Перрі Міллер цілий день не пив води, бо долав з караваном аравійську пустелю й не міг знайти оази, а потім напився так, аж йому зсудомило шлунок і тітка Лаура мусила цілу ніч пильнувати біля його ліжка, то ні Перрі, ні товариші його з товаришками вже не могли забути, де розташована ота пустеля. Треба сказати, місцеві кумасі були обурені такою системою навчання й одна сперед одної висловлювали переконання, мовляв, діти в школі забагато бавляться, щоб могли ще й навчитися чогось.

З паном Карпентером школярі вивчали латину й французьку, розмовляючи, а не виконуючи письмові завдання. У п’ятницю ж пополудні вони відкладали все і бралися декламувати вірші, читати вголос уривки з Біблії та виголошувати промови. Для Ільзи то був щасливий, улюблений день. Пан Карпентер шліфував