Сергій Ухачевський - Чужа гра

Шаров подав руку. Підполковник запросив сідати:

— Не кажу тобі «присядь», бо ти вже практично сидиш. Закурюй, розповідай. Що там у тебе в камері — хлопці постійно падають з нар, забиваються, синяки у них?

— Хочуть жити по понятіям — старший мужик зайшов у хату, вирішили йому влаштувати приписку, а я не люблю цього.

— Може перевести тебе в одиночку? Поставиш собі відик…

— Не хочу, буде скучно. Що самому сидіти?

— Я до тебе прийшов у справі… Словом, треба розібратися в одному питанні… Був випадок, коли ти допомагав Гаркавому вирішити питання з «дніпровськими»?

— Я працював зі Сліпим, і ці питання вирішував Бондар.

— У нас інша інформація… Гаразд, розберемося потім. Ще мені треба знати про «чеченський караван». Маю схеми, тільки от зі зброєю… Не знаю… Допоможеш — буде сидіти кілька покидьків. Або ми Льоню давимо, або він пише для нас закони.

— Можу вам допомогти, але не хочу. Зараз зачепитеся за «караван», потім піде наркота. А коли щось вилізе назовні, мене поставлять на вила.

— Навіть коли нічого не скажеш і підеш на зону — ти покійник. Хоча ми працювали з тобою мало, я ніколи не робив западло. Завжди старався таких як ти дурнів спрямувати в бізнес. Сам бачиш, до чого привели всі ваші афери: вбито Анджея, Карася, Сліпого, а Кіря, якого використовували всі, також тут…

— Тут?! — зрадів Шаров. — Та йому жопу роздеруть!

— Ні! Уся в’язниця на вухах, що Цигана кинули в тюрму, де Шарик та Бацила, але ніхто навіть пальцем його не зачепить! Він мене цікавить. Зрозуміло? Підеш у камеру і подумаєш, чим ми будемо корисні один одному… Тобі влаштувати з кимось побачення?.. Щось принести наступного разу?

— Маю все… Ну, хіба пива. Божеволію без пива.

— Отже, розмова у нас буде.

… Кіркуєва неможливо було впізнати. Останніх двадцять днів він пиячив, не просихаючи. Німці його відразу депортували в Україну. Наші спочатку тримали три дні в ІТУ в Ужгороді, провели інтоксикацію, а коли почав вставати і доходити до унітазу, перевели до «Діда Лук’яна»[30].

Його справа обростала новими подробицями, з’явилися люди, які погодилися дати проти Валентина свідчення. Князь, знаючи, що Кіря може наговорити зайвого, виїхав до Німеччини. Ангел, вийшовши на волю, теж довго не засиджувався. Через кілька днів опинився в Ізраїлі.

— О-о! Валику! — зрадів Максимів. — Давно не бачилися. Присядь!

— Таки сяду — вирішено.

— Погано це.

— Втомився. Від усіх цих мерзотників, які відмовилися дати гроші на лікування Надійки, хоча я для них зробив багато!

— Хочу тебе втішити. Ірина погодилася вивезти твоїх сестер до Німеччини, влаштувати їх у школу і своїм коштом вилікувати Надію.

— Це правда?!

— Такими речами не жартують.

— Життя — дивовижна штука. Як у приказці: я їй камінь, а вона мені хліба.

— Ірина — молодець, — погодився Максимів. — Будемо працювати?

— Дам свідчення на камеру проти «гремлінів», Швеця, Сєнцова, Гаркавого.

— Усвідомлюєш, чим для тебе це може закінчитися?

— Мені залишилося жити недовго.

— Спробуємо тебе оформити під п’ятнадцяту статтю і взяти під охорону.

— Я для себе вирішив. Заховати мене не зможете — на зоні дістануть… Маю на рахунку близько вісімдесяти тисяч, допоможіть ці гроші перегнати сестрам. На все інше, що буде діятися в цих стінах, іду свідомо.

— Треба взяти хорошого слідчого прокуратури, відкрити нову справу, узгодити все з начальством… Як тобі в камері?

— Циган любить волю, простір… Але, на жаль, я не циган…

— Перевести в одиночку?

— Якщо можна, в хату, щоб було менше народу. Хоч на чотирьох чоловік. Бажано у «Катеринці», «Кучмівка»[31] влітку спекотна, взимку холодна… А ще — новий телевізор.

— Зробимо… З кимсь хочеш зустрітися? З сестрами?

— Ні… Влаштуйте зустріч з Оленкою, з подругою Ірини…

У Максиміва від спогаду про дівчину защеміло серце, та він не подав виду:

— Спробую поговорити, але нічого не обіцяю.

Петро вийшов з в’язниці на завжди брудну Лук’янівку. Питання, які вирішив з Шариком та Циганом, створювали нові проблеми. Йти проти людей, що стали владою, — невдячна справа. Знову доведеться бити лобом у продажні душі керівників МВС, а у відповідь чути погрози про звільнення. Доведеться воювати у власній країні, наче партизан.

Вечоріло. Час додому, де затишок і тепло…

Відчинив двері, вдихнув запах розігрітого борщу. Тихцем підійшов до коханої, що напівлежала на дивані і читала книжку. Поцілував у щічку.

… У них усе сталося так спонтанно як вибух… Коли прокинулися вранці, здалося, що близько знають одне одного багато років. Максимів од надміру почуттів навіть написав вірші про кохання, що «спалахує вночі як нова зірка».

— Чому так довго? — запитала, потягуючись, Ірина.

— Справи, кицю…

— Чи не час звільнятися і більше уваги приділяти мені?

— Ні, не звільнюся. Я мент кожною клітинкою тіла. Що читаєш?

— Роман «Проміскуїтет». Сигнальний примірник. Коли будемо їхати до Німеччини, заїдемо на могили моїх і Віталія. Покладу йому великий букет троянд. Він наче вгадав мене! Головна героїня помстилася всім причетним до вбивства чоловіка. Але найстрашніше те, що вона зрозуміла потім… Послухай:

«—… Поцілуй мене на прощання, — попросив Валентин.

Іра розгублено глянула на друзів. Ті відвели погляди. Ситуація, яка вимагала кількох