Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

кореспонденції листа від судді Вільялоси і з хвилюванням розірвала конверт. Знаючи тверду братову вдачу, вона все-таки сподівалася, що він допоможе покласти край пануванню Хоакіни і навести лад у домі. Протягом довгого часу суддя вельми ухильно відповідав на її численні, сповнені благань листи, вважаючи Хоакіну просто нудною святенницею, нехай навіть і фанатичною. Та, зрештою, його таки занепокоїли настирливі сестрині прохання, і він пообіцяв, що подумає над цією справою і напише матері, порадить звільнити служницю. Ось чому Амада так зраділа, впізнавши на конверті його почерк. Усі листи, що приходили на материне ім'я, вона завжди спочатку читала сама, а тоді переказувала їх матері.

Суддя списав чотири сторінки, і все таким самим нудним стилем, яким, певно, писав свої вироки. Докладно розповідав про своє життя і службу, про вагітність дружини. Йому доводиться багато працювати вдома, навіть ночами, щоб бути разом з Аделайдою, яка погано себе почуває: її часто нудить, паморочиться в голові… Цьому був присвячений майже весь лист. І тільки один абзац стосувався справи.

«Тепер, моя люба мамо, — писав суддя, — я хочу перейти до одного серйозного питання. До мене дійшли чутки, ніби служниця Хоакіна — погана жінка. Очевидно, її не можна притягти до судової відповідальності, але я радив би вам розлучитися з нею, давши їй достатню винагороду. Цим ви повернете спокій мені і особливо сестрі. Не вірю, моя добра мамо, щоб якась вередлива служниця могла важити для вас більше, аніж спокій ваших дітей».

Амада сховала конверт за корсаж і пішла до материної кімнати. Але ще треба було дочекатися нагоди, щоб прочитати листа сліпій: біля неї, як завжди, була Хоакіна. Спершу служниця не звернула уваги на Амаду, але потім, як видно, зметикувавши, що та хоче щось сказати матері наодинці, наче прикипіла до місця і з непроникним виразом обличчя мовчки сиділа біля старої господині. Але Амаді таки вистачило терпіння пересидіти її. Тільки-но Хоакіна за чимось вийшла, вона поквапно, одним духом, прочитала матері листа.

Поки йшлося про синові службові справи та про майбутнє материнство невістки, лице старої було ясне й радісне, але, почувши про Хоакіну, вона враз насупилась, не приховуючи свого невдоволення. Амада пильно стежила за виразом її обличчя.

Помовчали хвилину. Потім мати, стримуючи себе, спитала:

— Хто йому написав? Це, безперечно, ти.

Амада мовчала.

— Гаразд, — сухо вела далі стара, — одпиши йому від мого імені, що я багато чим завдячую цій жінці, що вона мені така дорога, як і мої рідні діти, і що я захищаю її тому, що всі на неї нападають.

— Але, мамо, він пише, що це треба зробити заради спокою в нашому домі.

— Напиши йому так, як я сказала, дочко. Стара похилила голову і знову поринула в свої болісні роздуми. Потім зітхнула, з очей покотилися сльози…

— Тільки в біді можна зрозуміти, чого варти людина, яка тобі служить вірно, як пес.

Амада безнадійно махнула рукою і мовчки сховала лист. Вона розуміла, що вже пізно, що змарнувала дорогий час, який дав змогу служниці обплутати матір, і що тепер гору взяла Хоакіна. Сеньйору Вільялосу наче підмінили за той час, поки вона, Амада, боролася із своїм коханням, не помічаючи нічого навколо. Забобони і страх перед пеклом, що ними отруювала стару Хоакіна, зробили з лагідної і довірливої бабусі затуркану, нещасну істоту, яка виконувала всі примхи підлої пролази й дедалі більше відверталась од власних дітей. Служниці не так уже й важко було цього досягти: сеньйора Вільялоса, яка звикла в усьому коритися своєму чоловікові, після його смерті відчула себе зовсім безпорадною. Тягар був надміру важкий для її слабких плечей. Зятеві вона не довіряла, вважала його навіть гіршим, ніж він був насправді. Син жив далеко. І вона, сліпа, залишившись у самотині, вхопилася за простягнуту їй підступну руку. Правда, при ній жила ще дочка. Але Амада була поглинута власною бідою — чоловіком, який по кілька днів і навіть тижнів не з'являвся додому… Тепер Амада все зрозуміла. То була її помилка. Вона сама допустила, щоб таке сталося, віддавши іншій право, яке повинна була міцно тримати в своїх руках для блага сім'ї. А вона, навпаки, ні в що не втручалась: надіялася так спокутувати перед рідними свою провину — шлюб з Хакобом. Поклала собі ніколи не цікавитися грошовими справами сім'ї. А це, як виявилось, тільки допомогло Хоакіні в здійсненні її планів. І тепер Амада не могла вже нічого вдіяти…

І вона відступила. Поцілувала матір у чоло і пішла до своєї кімнати. Переконавшись, що ніхто за нею не стежить, пошматувала на дрібні клаптики злощасного листа, який уже ні в чому не міг їй допомогти, і викинула їх за вікно. Намагалась зібратися з думками. Треба було спокійно все обміркувати.

Її загнано в глухий кут у рідному ж домі. Вона тут зайва. Все, на що вона колись покладалася, розбито. А вона ж усе віддала ідеалам, що їх втілював цей старий дім. А тепер тут так легко запанувала ота пройда…

І знову Амаду охопило відчуття страшної самотності. Вона вже не кликала в думках Марсіаля, який єдиний іще залишився десь серед руїн її душі. Згадувала, як він кепкував з її намагання обмежувати життя догматичними приписами, часом зовсім нереальними, вважаючи, що в усьому тому винне її цілковите незнання життя. І справді, саме ці погляди спричинили всі її нещастя. Передусім її наївність призвела до шлюбу з Діонісіо. Потім віра в святість сім'ї не дозволяла їй бачити вади свого чоловіка. А згодом, коли вона щиро покохала Марсіаля… Що вона зробила? Зреклася його, єдиної справжньої своєї любові!.. А тим часом Хоакіна обкрадала серце її матері. І вона ж, Амада, сама штовхнула Марсіаля в обійми Ермінії…

Молода жінка аж здригнулася. Чому вона така покірна? Чому дозволила взяти гору над собою якійсь негідниці, котру могла б просто не пустити до материної кімнати і навіть вигнати з дому? Чому сама не стала господинею в рідному домі?.. Раніше, коли вона вважала себе винною перед матір'ю, вона сприймала це приниження, як покару, і ладна була все стерпіти. Але