Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

— Ну що ж, якось воно буде.

І те, що саме її заміжжя завдало стільки горя близьким людям, сповнювало душу молодої жінки гіркотою. «Милий боже! Чи того, чим я вже заплатила за це, не досить? Де ж тоді справедливість, і де вони, хороші люди? Нехай би я краще померла, щоб уже ніколи нікому не заважати. Боротися? Навіщо?.. Тепер я прагну тільки спокою…»

Нарешті вона вирішила поговорити про все з матір'ю.

— Мамо, нам конче потрібно залагодити наші сімейні справи. Я буду жити окремо од вас, а брат з дружиною зможуть спокійно оселитися в цьому домі. Я багато думала. Іншої ради немає.

Стара різко обірвала її:

— Як? Ти, заміжня жінка, і житимеш сама, без чоловіка?! Щоб люди плескали про тебе казна-що?. Ні, доню. Якщо так зробиш — пропадеш. Терпи вже якось, на все воля божа.

І зітхнула, але не так осудливо, як перше. Амада заридала і, захлинаючись од сліз, припала до материних колін.

— Я хочу, матусю, щоб ви жили спокійно, щоб ви усміхались, щоб коло вас були щасливі діти, які б давали вам утіху, а не страждання. Мені байдуже до того, що скажуть люди, бо моє життя розбите, і я вже не сподіваюсь ні щастя, ні радості. Не жалійте мене і не прощайте. Я караюсь, бо сама заслужила на це. І не хочу заважати людям, які ні в чому не винні.

Крізь сльози Амада бачила, як полагіднішало змучене обличчя матері. Стара вже й руку простягнула, щоб погладити дочку по голові, але з сусідньої кімнати долинуло сухе покашлювання, і рука важко впала на коліна.

— Підведися, дочко, — суворо сказала сеньйора Вільялоса. — Все це дитячі примхи, гонор. Тепер у твоєму житті є тільки одна любов, одна надія…

— Яка? — спитала нещасна Амада, відчуваючи, що сили залишають її.

— Бог!

Амада вийшла хитаючись. Це був осуд, це була безнадія…

А через кілька днів Ермінія принесла звістку про Марсіаля. І ще передала для бабуні, як вона пестливо називала сеньйору Вільялосу, листа від своєї сестри.

Дівчина поспішала, бо на неї чекали подруги, з якими вона зібралася грати в теніс. Амада вийшла їй назустріч. Вони поцілувались, і Ермінія, квапливо виклавши новини, пообіцяла навідати бабуню трохи пізніше.

— От непосидюща! А Марсіаль? Ти бачила його? — спитала Амада.

— О, ми часто бачимося! — захоплено щебетала дівчина. — Я оце недавно розмовляла з батьком про свої плани і мрії… Та ми ще про це поговоримо… — Вона махнула рукою і побігла до автомобіля, який чекав біля огорожі. Гукнула не обертаючись: — Я не прощаюсь, скоро повернуся! Ну, до зустрічі!

Але вона не повернулася. Дім Вільялосів був надто сумний і похмурий. Знову надходили роковини смерті старого сеньйора, і Ермінію страхала ця могила живих. Боялася, що, прийшовши сюди, втратить свою радість. Амада більше не журилася цим так болісно, як колись. Здогадувалась, що Марсіаль часто відвідує Ермінію, і бачила, як на згадку про нього паленіло обличчя дівчини.

В ці дні всі в домі розмовляли тільки про смерть. Постаті в чорному тихо снували лункими покоями, в яких жили спогади минулого. Опівдні слуги ставили крісло сліпої перед портретом сеньйора Вільялоси на весь зріст, і вдова ворушила губами, шепочучи молитви за упокій душі небіжчика. Амада сиділа поряд, але зовсім не молилася: в її серці, враженому болем і кривдою, згасла віра. Іноді мати, яка мала чудову пам'ять, пригадувала вголос останні дні життя сеньйора Вільялоси.

— Такого ж дня, о цій же годині — пам'ятаєш? — йому полегшало, і ми вірили, що він одужає. Мені здається, я чую, як він просить принести одяг, щоб одягнутись і встати з ліжка…

Або:

— А пам'ятаєш, як він усіх нас покликав, гадаючи, що настала його остання хвилина? Потім, коли подали кисневу подушку, йому полегшало, і він навіть жартував зі мною.

Амада здригалась, ніби їй у рану сипали сіль. З очей тихо котилися сльози.

Часом вона забувала, що в домі поминки. Перед очима поставали Ермінія і Марсіаль: побравшись за руки, вони походжали якоюсь довгою алеєю. Але дивна річ — це видіння не викликало в неї ні смутку, ні гіркоти. Байдуже дивилася вона тепер і на Хоакіну. Дивна жінка годинами простоювала на колінах, молячись за упокій душі старого сеньйора. А в її кімнатці перед образом, на якому юрба потворних грішних душ каралася в полум'ї, вдень і вночі горіла велика воскова свічка. Служниця робила все тихо й непомітно.

І навіть до Амади зверталася тепер лагідно, ніби примирилася з нею.

Якось пізно ввечері, коли всі розійшлись, а стара задрімала в своєму кріслі, Амада в раптовому пориві розпачу вклякла перед батьковим портретом.

— Батьку мій! — простогнала вона. — Ти бачиш, як я страждаю! Скажи мені, чи така вже я погана, що навіть не гідна твого прощення? Якщо це не так, підтримай мене й допоможи, бо мені вже несила жити далі… Я всім пожертвувала задля тебе, задля імені, яке ти мені дав, я не зганьбила його!..

Вона стояла на колінах і дивилася на німе полотно, сподіваючись чуда, але обличчя сеньйора Вільялоси залишалося гордим і незворушним. І серце їй пройняв холод. Вона повільно підвелась і вийшла з вітальні…

Наступного дня вона довідалася з газет про неждану новину: Ермінія і Марсіаль заручилися. Газети повідомляли, що незабаром і весілля, вихваляли вроду дівчини і Марсіалеві заслуги.

Як це могло статися?.. Амада день і ніч думала про це. Колись же сама цього хотіла, але тепер їхній шлюб здавався їй неможливим, химерним, безглуздим…

Одного понеділка Амада, як звичайно, побачила серед