Володимир Нефф - Королеви не мають ніг

– On verra, – сказав капітан, не зупиняючись.

– Zut і crotte,[94] капітане, чи обдурив я вас коли-небудь? Чи збрехав вам бодай раз? То чому ви раптом перестали мені вірити і їдете на неминучу погибель, як покруч від осла й верблюда?

– За цю образу свого начальника ви ще відповісте, – сказав капітан.

– Ви мені більше не начальник! Я відмовляюся коритись самогубцеві й божевільному! – вигукнув Петр.

Капітан відповів прокльоном, сенсу якого ніхто не розумів, але який був тоді серед французів вельми поширений, бо його охоче вживав навіть їхній король:

– Ventre saini gris! Що ви про мене думаєте, лейтенанте? Що я покину свій пост і зраджу герцога, якому заприсягся у вірності, й накиваю п’ятами, бо мій лейтенант, котрого я заарештував за вельми підозрілих обставин, зі страху намолов мені всіляких нісенітниць, якусь histoire à dormir debout[95] про переворот у Страмбі? Я вам розкажу, що сталося насправді, мосьє де Кюкан. Ви – не герцогова людина, ви – поплічник Гамбаріні, це ясно як Божий день, і ви обидва сьогодні й справді зробили спробу вбити герцога, але вам це не вдалося – n’est ce pas?[96] І тоді ви втекли через браму Сан-П’єтро, де про всяк випадок забезпечили собі проїзд, тим часом як Гамбаріні втік через іншу браму. Цим пояснюється все, в тому числі й ваша розквашена фізіономія. Хіба це не логічно?

– Це логічно, але, звісна річ, не означає, що це правда, – відповів Петр. – Бо навіщо б я в такому разі сам собі, krucinálfagotverfluchtnocheinmal,[97] перепинив шлях, виставивши двох наших вояків? Щоб вони перешкодили мені втекти?

– Не для того, щоб вони перешкодили вам утекти, а щоб забрати їх із собою, – сказав капітан. – Утрьох воно якось легше мандрувати. Та, на щастя, тут виявився я, perspicace, прозорливий, і сам особисто пішов пересвідчитись у тому, що ховається за цією дивною штуковиною з Dolce far niente. Отак воно було насправді, мосьє. Ви знаєте, яка міра кари за замах на правителя?

– Саме сьогодні мене просвітили з цього приводу, – відповів Петр. – Четвертування живцем на дотепній конструкції під назвою хрест святого Андрія.

– Достеменно так, – підтвердив капітан. – І ця міра кари – для вас. Ви розчарували мене, мосьє де Кюкан. Я мав вас за порядну людину, а ви виявилися підлим негідником, зрадником і бридкою тварюкою.

– Ба ні, це ви розчарували мене, ідіоте! – шаленів Петр, страшенно розхвильований, бо вони вже їхали поміж загородками і ятками на просторі перед брамою Сан-П’єтро; до її важкого, увінчаного вежею громаддя, що вимальовувалося на тлі зоряного неба, вже можна було докинути каменем. – Я думав, що ви справді perspicace, а ви показали себе як уперта, нетесана довбня! Заради Божого милосердя, покрутіть своїм мізком, якщо він у вас є! Якби ваша версія відповідала дійсності, герцог давно вже вислав би за мною погоню! Як і чим ви поясните, що за мною ніхто не женеться? Тільки тим, що Гамбаріні ще не знає, що я втік із темниці, з якої мене вивела чарівна жінка, котра зглянулася над моєю молодістю! Зупиніться, поки ще не пізно!

Тієї ж миті з центру міста долинув тупіт кавалькади, супроводжуваний тонким звуком сурми, а з вежі Сан-П’єтро донеслися звуки швидкого бігу й метушні. Чутно було гуркіт дерев’яної палиці, якою відсували клиновидну перекладину поперек обох стулок головної брами, відтак заскреготів і забряжчав замок, відчинений ключем, таким величезним і важким, що його носили на плечі, наче рушницю, і стулки брами з жахливим рипінням, яке супроводжували вигуками чоловіки, котрі на них налягали, повільно почали розходитись.

«Видно, мені все ж не уникнути четвертування, а Фінетті доведеться таки послухати, як я кричу», – подумав Петр і міцно зціпив зуби, які в нього раптом зацокотіли зі страху.

З брами виїхав загін блакитних гвардійців, очолюваний чоловіком зі смолоскипом у руці. Поминаючи Петра та його супровідників, вони уповільнили клус.

– Ви не зустріли дорогою самотнього їздця? – крикнув через плече чоловік із смолоскипом.

– Parlez,[98] – шепнув Петрові капітан, котрий, побачивши блакитні мундири, миттю заховав свій пістоль.

– Зустріли, – відповів Петр. – Він помчав до узбережжя, в напрямку Ріміні.

Гвардійці підострожили своїх коней і зникли.

– Але вас до міста ми не впустимо, – сказав один із вартових біля брами, яка все ще стояла розчинена навстіж. – Сьогодні в’їзд заборонено всім без винятку і без пощади, навіть для самого папи.

– Не страшно, ми зачекаємо до ранку, – відповів Петр.

– Уранці теж нікого не дозволено впускати, – сказав вартовий. – Нас про це суворо попереджено.

– У Страмбі щось сталося? – запитав Петр.

– Убито нашого герцога, – відповів вартовий, і стулки брами зачинилися з жалібним рипінням.

– Тепер ви самі побачили, – сказав Петр, обернувшись до капітана.

– А я й казав, що побачимо, – відповів капітан. – Затямте собі: якщо я сказав, що це станеться, то воно таки станеться.

– Гаразд, затямлю, – сказав Петр. – І я був би вам щиро вдячний, якби ви були такі люб’язні й звеліли Гіно та Пуччо перестати впиратись у мої ребра своїми пістолями.

Капітан сердито буркнув, віддаючи належний наказ.

– Схоже, ви змінили свою думку про ситуацію ще до того,