Богдан Жолдак - Нестяма

— У-ух, — відповає Ніна.

— Чого ти так?

— Ти, мабуть, високої думки про себе?

— Облиш, зараз не час, — підкладає він їй вінегрету.

— Якої ти думки про себе? — продовжує цікавитися Ніна.

— Ну...— не знаходить він відповіді.

— Ти думаєш — я — кращої?

Христина Свиридівна уперто прагне порядку:

— Ви дасте мені договорити? Так от: це дуже добре, Володю, що ти береш собі жінку на виріст.

Сміються всі, окрім Христини Свиридівни, навіть гучномовець.

— Що значить: на виріст? На два, на три номери? — помирає Люся.

Анатолій п’яно підводиться:

— Справді, на скільки номерів?

— Ви дасте мені слово сказати? Договорити? — губить голос старенька.

Усі на це починають скандувати:

— Гірко! Гірко! Гірко!

— Договорити... — благає стара.

Усі гупають ногами, аплодують:

— Гір-ко! Гір-ко! Гір-ко!

Од чого балкон із туркотом, скреготінням обвалюється. Тут наступає кінець повісті.

Для кого ще не ясно, для тих друкується напис:

«К I Н Е Ц Ь»

Він — явище в собі і справжнє явище нашої літератури, улюбленець читачів і «біла пляма» для нашої критики, що сприймає його, либонь, за письменника «несерйозного», який бавиться екстравагантними сюжетами, вигаданими героями і майже віртуальними ситуаціями, де ті герої діють чи їх усвідомлюють. О, наша сьогоднішня критика — справжня притча во язицех... Така, чий портрет так і хочеться змалювати з Феміди: з міцно зав’язаними очима, вона мовчазно не помічає в нашій літературі дуже багато чого. Схоже, багато рушіїв літпроце-су давно вже махнули на неї рукою. Особливо ті, для кого слава — далеко не найперша заповідь. До них належить і Богдан Жолдак.

Чому я про нього оце пишу? По-перше, я давно вже збирався це зробити, бо, повторюю, вважаю його прозу доволі помітним явищем і маю на те підстави. Погляньмо бодай на самі лишень назви його книжок: «Яловичина — макабрески», «Як собака під танк», «Бог буває», «Антиклімакс», «Топінамбур, сину», «Шизотерапія». У кого із сучасників іще є такі назви? І такі разючі тексти, що за ними стоять? Ось «Гальманах», і вона ще більше ствердила мене в правдивості моєї оцінки всього написаного Жол-даком-молодшим — сином не менш талановитого лірика й гумориста-пародиста Олеся Івановича, Царство йому Небесне. А по-третє, — ну, не може ж так бути, щоб людина творила прекрасні, цікаві, читабельні (це останнє слово мені геть не подобається, але не я його вигадав) книжки — а про неї ніхто ніде й словом не озветься. Несправедливо!

Чи потрібне те слово самому Богданові? Не знаю. Можливо, на даному етапі його письменницької еволюції — ні: це замолоду ми прагнемо, аби про нас говорили. Однак переконаний — воно надто потрібне всьому літературному загалові, всім, хто намагається розібратися в подіях швидкоплинного сьогоднішнього літературного життя. Потрібне, зрештою, історії нашої літературі.

Отже — що таке Богдан Жолдак?

Передовсім, це — явлена словом архісамобутня мис-линнєво-почуттєва система, надзвичайно вразлива для всякого, хто схотів би взяти її на кпини чи й позбиткуватися. Жолдака на подив легко можна критикувати, вішати на нього всіх мислимих і немислимих літературних «собак». Скажімо, розлогий цикл його «макабресок» легко доведе мовного пуританина до шалу чи й навіть сказу: чи бач — наприкінці «просвітленого» в усіх аспектах століття письменник свідомо калічить рідну солов’їну, калинову і взагалі наймилозвучнішу в світі! Коротше кажучи — пише практично диким суржиком! Та ще й поза художніми («художніми?!» — з високо піднятим кулаком та гнівними блискавками в очах перепитає строгий літературний суддя) текстами насмілюється ставати на захист отого розпроклятого суржика. Гріх непрощенний! А приклади його мовно-стильового «недбальства»? Та їх можна цитувати нескінченно!

Далі. Про що пише Б. Жолдак? Хто його герої? Чи «типові» вони і в яких «типових обставинах» живуть і діють? Які ідеали сповідують? Які почуття своїми словами і вчинками викликають у читача? Якщо хто-небудь з нестійкими нервами (чи, як застерігав В.Винниченко, «без брому») спробує відповісти на ці запитання, то такого до-питливця можуть чекати наслідки найнепередбачуваніші.

Справді-бо: персонажів, якими «оперує» прозаїк, у чистому вигляді «в природі» майже не існує. Вони «населяють» собою якісь ефемерні ситуації, обговорюють якісь далекі від життєвої доцільності теми, коять вчинки, що й близько не межують із нормальною людською логікою. Одне слово, живуть у світі ірреальних обставин і почуттів. З чого і з кого списував письменник свою прозу — навряд чи візьметься пояснити навіть найвищий літературний Бог. А раз так, то резонно спитати: в ім’я чого все це пишеться? Аби просто побавитися словами, погратися в літературу, збавити зайвий час?

Не поспішаймо з присудами. Бо, незважаючи на всі щойно викладені резони, вони є тільки поверхневим поглядом на явище з назвою «Богдан Жолдак». Істинна ж його суть до розкриття надається нелегко й не одразу. Не береться осягнути її вповні й автор цієї статті, хоч би як того прагнув. Передусім, либонь, маємо визнати: проза Б. Жолдака — неоднозначний і неодновимірний продукт літератури перехідного періоду, коли любенько почили в Бозі усталені погляди на суть і призначення художнього слова, канони, приписи, рекомендації... і так далі, й таке