Джон Гришем - Острів Каміно

Брюс розсміявся й налив собі знову.

— Ти просто чарівна, знаєш про це?

— А ти, Брюсе, справжній серцеїд. Спокусив мене вчора вранці, і...

— Узагалі-то не лише вранці, а ще й удень і ввечері.

— От-от. Ти завжди був таким донжуаном?

— О, так. Я ж тобі казав, Мерсер, жінки — моя фатальна слабкість. Варто мені побачити якусь красуню, і на думці в мене тільки одне. Так було з університетських років. Тільки-но я опинився в Оберні й побачив навкруги тисячі милих дівчат, мені одразу знесло дах.

— Це щось нездорове. Ти не думав звернутися до лікаря?

— Та облиш! Які тут проблеми? Для мене це просто гра, і погодься: граю я дуже непогано.

Мерсер кивнула й зробила третій ковток. Його фужер уже знову був порожній, і Брюс налив собі ще шампанського.

— Ти трохи пригальмував би,— порадила вона, але Брюс проігнорував її. Коли він повернувся на диван, Мерсер запитала:— А ти колись любив кого-небудь?

— Я люблю Ноель, а вона — мене. Ми з нею дуже щасливі.

— Але ж любов — то вірність, відданість, готовність ділитися всім і в усьому.

— О, ми ділимося, ще й як, можеш мені повірити.

— Ти просто безнадійний.

— Ну годі тобі, Мерсер. Зараз ідеться не про любов, а про секс. Про чисту тілесну втіху. Ти не станеш заводити тривалі стосунки з одруженим чоловіком, а я взагалі ні з ким таких стосунків не будую. Ми робитимемо це лише тоді, коли ти бажатимеш, а можемо хоч зараз зупинитися й залишитися друзями без жодних зобов’язань і претензій.

— Друзями? І скільки ж у тебе подруг?

— Узагалі-то жодної. Хіба лише кілька добрих приятельок. Слухай, якби я знав, що ти збираєшся влаштувати мені сеанс психоаналізу, я не став би тобі телефонувати.

— А нащо ти зателефонував?

— Подумав, що ти за мною скучиш.

Обоє спромоглися засміятися. Брюс раптом поставив свій фужер, забрав Мерсерів, а тоді схопив її за руку й сказав:

— Ходім, покажу тобі дещо.

— Що?

— Це сюрприз. Ходімо! Це внизу.

Не взуваючись, він вивів її з квартири, і вони попрямували через кафе: спочатку на перший поверх, а тоді— до дверей у підвал. Брюс відімкнув їх, увімкнув світло, і вони поволі покрокували дерев’яними сходами. Опинившись унизу, Брюс там теж увімкнув світло і, ввівши код, відімкнув двері в сховище.

— Сподіваюся, воно того варте,— майже нечутно пробурмотіла Мерсер.

— Ти навіть не уявляєш собі, наскільки!

Він відчинив товсті металеві двері сховища, увійшов усередину й увімкнув світло й там. Потім підійшов до сейфа, ввів ще один код і якусь мить почекав, поки від’їжджали п’ять гідравлічних штирів. Замок, гучно клацнувши, відімкнувся, і Брюс обережно відчинив дверцята. Мерсер стояла якомога ближче й уважно спостерігала, пам’ятаючи, що муситиме детально описати все побачене Елейн і членам її команди. І в самому сховищі, і всередині сейфа все з виду було таким самим, як минулого разу, коли вона тут була. Брюс висунув один із чотирьох ящиків. Усередині виявилися два однакові дерев’яні футляри — згодом Мерсер опише їх як квадратні ящики зі стороною в чотирнадцять дюймів, швидше за все, з кедра. Узявши один із них, Брюс підійшов до маленького столика в центрі сховища. Він поглянув на Мерсер і посміхнувся, ніби збирався показати їй якийсь рідкісний скарб.

Брюс обережно підняв кришку футляра, яка трималася на трьох маленьких шарнірах. Усередині була картонна коробка сірого кольору. Він дбайливо витягнув її та поклав на стіл.

— Це називається «футляр для зберігання архівних матеріалів». Його виготовлено зі спеціальної безкислотної й безлігнінової деревини. Такими футлярами користується більшість бібліотек і серйозних колекціонерів. Цей був у Принстоні,— Брюс відкрив коробку і з гордістю оголосив:

— Оригінал рукопису «Останнього магната»!

У Мерсер відвисла щелепа. Не зводячи очей із умісту футляра, вона повільно підійшла ближче, не в змозі вимовити ні слова.

Усередині футляра був стіс вицвілих аркушів стандартного формату, десь дециметр завтовшки. Пожовклий від часу папір явно був із іншої епохи. Титульного аркуша не було, ніби Фіцджеральд одразу поринув у написання першого розділу, відклавши оформлення на потім. Його скоропис був недбалий і нерозбірливий, і вже з першої сторінки починалися примітки на берегах.

Торкнувшись країв рукопису, Брюс продовжив:

— Коли автор раптово помер у 1940 році, роман був далекий від завершення, але Фіцджеральд працював за заздалегідь складеним планом і залишив багато приміток і нарисів. Його близький друг, редактор і критик Едмунд Вілсон, зібрав докупи всі чернетки й через рік опублікував книгу. Багато критиків вважає цей