Джон Гришем - Острів Каміно

роман найкращим твором Фіцджеральда, і, як ти правильно зауважила, це дуже вражає, зважаючи на тогочасний стан автора.

— Це такий жарт, адже так?— нарешті спромоглася вимовити вона.

— Ти про що?

— Цей рукопис. Це той самий, який було вкрадено?

— Авжеж — крав його, щоправда, не я.

— Гаразд. І як він тут опинився?

— Це дуже довга історія, і я не хочу втомлювати тебе подробицями, та й сам багато чого не знаю. Усі п’ять вкрала минулої осені з Бібліотеки Файрстоуна в Принстоні банда крадіїв, двох членів якої практично відразу впіймало ФБР, після чого інші злякалися, позбулися своєї здобичі й зникли. Рукописи тихенько з’явилися на чорному ринку, де кожен було збуто окремо. Я не знаю, де інші чотири, але думаю, що вже за межами країни.

— І як у це вплутався ти, Брюсе?

— Складно пояснити, але насправді я не дуже-то і вплутувався. Хочеш доторкнутися?

— Ні. Мені тут якось не по собі. Мене все це нервує.

— Розслабся. Я просто зберігаю рукопис на прохання одного з моїх друзів.

— Мабуть, дуже близький друг.

— Авжеж. Ми з ним давно вже торгуємо, і я повністю йому довіряю. Він зараз веде перемовини з одним лондонським колекціонером.

— А який у цьому твій інтерес?

— Та таке, дрібниці. Зароблю за зберігання пару баксів.

Мерсер відступила й перейшла до іншого боку столу.

— Отже, ти за пару баксів береш на себе величезний ризик. Ти приховуєш у себе величезну вкрадену цінність! За такий злочин можна надовго потрапити за ґрати.

— Це злочин, лише якщо на цьому зловлять.

— І ти мене тепер робиш співучасницею, Брюсе. Я йду звідси.

— Та годі тобі, Мерсер, нічого так нервуватися. Хто не ризикує, той не п’є шампанського. Яка ти співучасниця? Ніхто ніколи нічого не дізнається. Як можна довести, що ти взагалі бачила цей рукопис?

— Не знаю. А хто ще його бачив?

— Лише ми двоє.

— І Ноель нічого не знає.

— Ну звісно, що ні. Їй до цього нема справи. У неї свій бізнес, у мене — свій.

— І торгівля краденими книгами й рукописами — це частина твого бізнесу?

— Іноді.

Закривши коробку, Брюс помістив її назад у дерев’яний футляр, а тоді поклав його в ящик у сейфі й засунув його.

— Я правда хочу піти,— промовила Мерсер.

— Гаразд, гаразд. Не думав, що ти так відреагуєш. Ти казала, що нещодавно закінчила читати «Останнього магната», і я подумав, що тобі це сподобається.

— «Сподобається»? Це мене приголомшило, збило з пантелику, налякало до смерті, але аж ніяк мені не «сподобалося», Брюсе. Це якесь безумство!

Брюс замкнув сейф, потім сховище, і, коли вони ступили на східці, вимкнув світло. На першому поверсі Мерсер попрямувала до вхідних дверей.

— Ти куди?— запитав він.

— Я йду звідси. Відімкни, будь ласка, двері.

Брюс схопив її, обернув, міцно притиснув до себе й сказав:

— Слухай, мені шкода, що я тебе налякав. Вибач, гаразд?

Мерсер різко відсторонилася.

— Я йду звідси. Я не хочу тут лишатися.

— Ну Мерсер, ти надто гостро реагуєш. Ходімо нагору, доп’ємо шампанське.

— Ні, Брюсе, я зараз не в тому гуморі. Повірити не можу...

— Ну вибач.

— Ти вже це казав. Відімкни, будь ласка, двері.

Брюс знайшов ключ і відімкнув замок. Мерсер швидко вийшла, не сказавши ні слова, і попрямувала за ріг, до своєї автівки.

XIV

Весь план спирався на припущення й здогадки — і значною мірою на надію. Але тепер він спрацював. Вони мали доказ, мали ту відповідь, яку так відчайдушно прагнули отримати,— але чи зможе Мерсер зробити наступний важливий крок? Чи наважиться вона зробити телефонний дзвінок, який відправить Брюса за ґрати на десять років? Мерсер уявляла собі, яким це стане для нього падінням, безчестям, приниженням, який жах він відчуватиме, коли його затримають і змусять пред’явити крадене, заарештують, засудять і нарешті ув’язнять. Що ж стане з його прекрасною та