Джон Гришем - Острів Каміно

— Мені байдуже, Мерсер,— і Ноель теж. То чого це має турбувати тебе?

— Не знаю. Усе ж якось дивно в суботу ввечері вечеряти в пристойному місці з одруженим чоловіком.

— А хто казав, що місце буде пристойним? То справжня діра, перекусна з морепродуктами біля річки. Проте їжа там дуже смачна, і запевняю тебе, що ніхто з тамтешніх відвідувачів книжок не купує.

Мерсер поцілувала його й поклала голову йому на груди.

Неділя почалася майже так само, як і субота, за винятком похмілля. Брюс знову подав їй сніданок у ліжко — цього разу млинці й ковбасу,— а потім вони дві години гортали New York Times. Ближче до опівдня Мерсер знадобилася перерва. Вона вже збиралася почати прощатися з Брюсом, коли він сказав:

— Послухай, після обіду в мене в магазині буде справжнє стовпотворіння, а робітників не вистачає. Я мушу трохи попрацювати.

— От і добре! Адже я тепер, знаючи твої правила для письменників, мушу випробувати їх на практиці.

— Завжди радий допомогти,— промовив він із посмішкою і поцілував її в щоку.

Вони віднесли таці на кухню й завантажили все у посудомийну машину. Брюс зник у господарській спальні на другому поверсі, а Мерсер повернулася на вежу, де хутко одяглася й пішла, не ставши вдруге прощатись із Брюсом.

Якщо за вихідні їй щось і вдалося, то вона не могла відзначити якихось конкретних результатів. Розваги в «письменницькій спальні», безумовно, були дуже приємні, і Мерсер тепер знала Брюса набагато краще, ніж доти, але її метою був не секс і не написання роману, їй заплатили купу грошей, щоб вона зібрала докази і, можливо, допомогла розкрити злочин. У цьому плані пишатися було майже нічим.

Опинившись у своєму номері, вона переодяглася в бікіні й помилувалася собою в дзеркалі, згадуючи, як Брюс захоплювався її тілом. Воно було худорляве й засмагле, і Мерсер відчувала деяку гордість через те, що нарешті скористалася ним за призначенням. Накинувши білу бавовняну сорочку, вона взяла сандалі й вирушила на довгу прогулянку пляжем.

Брюс подзвонив о сьомій вечора того ж дня, сказав, що страшенно скучить і не уявляє, як проведе ніч без неї, і просив її зайти в магазин і випити з ним, коли він зачиниться.

Мерсер, звісно, погодилася — а що їй ще було робити? Стіни обридлого маленького номера страшенно тиснули на неї, і в такій атмосфері вона не спромоглася написати й сотні слів.

Мерсер увійшла в магазин за кілька хвилин до дев’ятої. Брюс обслуговував останнього відвідувача і, судячи з усього, працював один. Коли клієнт пішов, він хутко замкнув двері й вимкнув світло.

— Ходімо,— сказав він і попрямував сходами нагору, де пройшов через кафе, дорогою вимикаючи світло. Мерсер мовчки йшла слідом за ним. Нарешті Брюс відчинив двері, яких вона досі ніколи не помічала, і вони увійшли в його квартиру.

— Мій барліг,— оголосив Брюс, увімкнувши світло.— Я прожив тут перші десять років після того, як купив магазин. Тоді ця квартира займала весь другий поверх, але потім я вирішив улаштувати кафе. Сідай.

Він жестом указав на масивний шкіряний диван із подушками й пледами, який простягнувся вздовж усієї стіни. Напроти нього на низенькому столику стояв великий плазмовий телевізор, а навколо, ясна річ, були полиці з книгами.

— Шампанського?— запропонував він, відкриваючи холодильник, який стояв позаду невеличкої барної стійки.

— Залюбки.

Брюс дістав пляшку, швидко відкрив і, розливши шампанське в два фужери, промовив:

— Будьмо!

Вони цокнулись, і він відпив більше половини свого фужера.

— Мені дуже треба було випити,— пояснив він, витираючи рот тильним боком долоні.

— Я бачу. Усе гаразд?

— Важкий деньок. Один із продавців подзвонив і сказав, що захворів, тому мені довелося самому обслуговувати всіх відвідувачів. Хороших робітників нелегко знайти.

Брюс допив свій фужер і знов його наповнив, а тоді зняв піджак, розв’язав краватку-метелик, висмикнув сорочку зі штанів і скинув свої замшеві туфлі. Вони перейшли до дивана й ліниво розвалилися на ньому.

— А твій день як? — запитав він, далі ковтаючи шампанське.

— Як і зазвичай. Пройшлася пляжем, позасмагала, спробувала щось написати, повернулася на пляж:, знов спробувала щось написати, потім подрімала.

— Ось воно, письменницьке життя! Я навіть трохи тобі заздрю.

— Я спромоглася позбутися прологу, проставити пунктуацію в розмовах, повикидати всі довгі