Джон Гришем - Острів Каміно

— Ну, я загалом не проти. У моєму було всього двісті вісімдесят.

— Твій роман досконалий.

— Дякую. То ти збираєшся дочитати те «Цунамі» до кінця?

— Навряд чи. Я прочитую перші сто сторінок кожної книжки, і якщо письменникові не вдається мене зацікавити, відкладаю її. Є надто багато хороших книжок, які я хочу прочитати, щоб гаяти час на погані.

— Я теж так роблю, тільки мій ліміт — п’ятдесят сторінок. Ніколи не розуміла людей, які продираються крізь книгу, яка їм не подобається, просто з якогось незрозумілого принципу. Такою була Тесса. Вона кидала книгу після першого розділу, потім поверталася до неї і, бурмочучи й стогнучи, змушувала себе дочитати до кінця, який, звісно, виявлявся нічим не ліпшим за початок. Не розумію, нащо так робити.

— Я теж.— Брюс зробив ковток вина, кинув погляд на заднє подвір’я й узяв роман.

Дочекавшись, коли він перегорне сторінку, Мерсер запитала:

— А якісь інші правила в тебе є?

Він посміхнувся й відклав книгу.

— О, люба, у мене їх цілий список. Він називається «Десять правил Кейбла для написання белетристики» — блискучий посібник, створений експертом, який прочитав понад чотири тисячі книг.

— А ти ділишся коли-небудь цими правилами?

— Буває. Я надішлю їх тобі електронною поштою, але думаю, що тобі вони не знадобляться.

— Хтозна. Мені потрібна якась порада. Розкажи щось для прикладу.

— Гаразд. Я ненавиджу прологи. Я щойно закінчив читати роман одного хлопця, який наступного тижня буде в нас із туром. Усі його книжки починаються драматичним прологом, у якому вбивця женеться за жінкою, чи хтось знаходить мертве тіло, чи ще щось на зразок того. Потім він змушує заінтригованого читача одразу накинутися на перший розділ, у якому, звісно, нема нічого спільного з прологом. А у другій, звісно, нема нічого спільного ні з першим розділом, ні з прологом. І лише потім, сторінок за тридцять, він повертає читача до дії в пролозі, про яку той уже встиг забути.

— Мені подобається. Продовжуй.

— Ще одна помилка, характерна для новачків, — ввести двадцятьох персонажів у першому ж розділі. П’ятьох цілком достатньо, а завелика кількість може відлякати читачів. Наступне: якщо відчуваєте потребу підібрати слово за допомогою словника синонімів, то обирайте ті слова, у яких не більше, ніж три склади. Я маю непоганий словниковий запас, і ніщо так не дратує мене, як письменники, які демонструють свою вченість, вживаючи словеса, яких я ніде не бачив. Іще одне: під час написання діалогів користуйтеся, будь ласка, лапками, — інакше буде важко розібратися, хто що каже. Правило номер п’ять: більшість письменників надто полюбляє писати розлого, тому завжди шукайте, що можна викинути, — наприклад, речення без жодного змістового навантаження й непотрібні сцени. Продовжувати?

— Так-так, будь ласка. Мені треба було б це записати.

— Не треба. Тобі правда не потрібні ці поради. Ти чудово пишеш, Мерсер, тобі просто потрібен хороший сюжет.

— Дякую, Брюсе. Мені потрібна підтримка.

— Я це кажу цілком серйозно й зовсім не прагну полестити тобі лише через те, що у нас тут із тобою сьогодні невеличка оргія.

— То ось як це називається? А я думала, просто «інтрижка».

Вони розсміялися й зробили по ковтку вина. Дощ уже перестав, і почав згущуватися туман.

— А ти сам колись пробував писати? — запитала Мерсер.

Брюс знизав плечима й відвів погляд.

— Я намагався, навіть кілька разів, але щоразу зрештою кидав. Це не моє. Саме тому я поважаю письменників — принаймні хороших. Я радо усіх їх приймаю й залюбки рекламую всі їхні книжки, але на ринку багато сміття. І мене засмучують люди на зразок Енді Адама, які мають талант, але так по-дурному його марнують через свої шкідливі звички.

— А від нього є якісь новини?

— Поки ні. Його замкнули в клініці, і він не має зв’язку із зовнішнім світом. Мабуть, зателефонує десь за тиждень. Це його третя чи четверта спроба позбутися залежності, але не думаю, що в нього вийде. У глибині душі Енді насправді не хоче кидати.

— Це сумно.

— Ти виглядаєш сонною.

— Мабуть, то через вино.

— Давай подрімаємо.

Насилу перелізши в гамак, вони припали одне до одного в тісних обіймах і затихли, заколисані його мірним хитанням.

— Є якісь плани на сьогоднішній вечір?— поцікавилася Мерсер.

— Я планував продовжити розпочате.

— Це зрозуміло, але я починаю втомлюватися від цього місця.

— Само собою, що у програму входить вечеря за межами будинку.

— Але ти ж одружений чоловік, Брюсе, а я