Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

намагаючись якось відокремити у своїй уяві старого від дівчат. — Ні, я не можу повірити в це!

— І все-таки це чистісінька правда!.. Коли німці входили до міста, я пританцьовував на вулиці, мов юна балерина, й горлав: «Хайль Гітлер!» — аж поки не захрип. Я навіть махав нацистським прапорцем із свастикою, якого поцупив у однієї гарнесенької, як лялечка, дівчинки, коли її мама на мить відвернулась. А коли німці залишили місто, я щодуху побіг зустрічати американців з пляшкою добрячого коньячку в одній руці й корзиною квітів у другій. Коньяк, звичайно, призначався для мене самого, а квіти — щоб закидати ними наших визволителів. Пригадую, в першій машині їхав якийсь набундючений і напринджений сивий майор; я прицілився і влучив йому червоною трояндою просто в око! То був чудовий кидок! Ви б тільки бачили, як він скривив свою дурну пихату пику!

Кристі гикнув і зірвався на рівні ноги. В нього застигла кров у жилах.

— Майор …де Копитляй! — нарешті видихнув він.

— А, ви його знаєте? — у захваті вигукнув стариган. — Який щасливий збіг обставин!

Кристі не чув його, він був надто приголомшений.

— Виходить, це ви поранили майора …де Копитляя?! — зарепетував він, захлинаючись від обурення. — Та як ви наважились підняти руку на таку людину?!

Старий чортяка і оком не змигнув.

— Ви б краще запитали, як я міг стриматися? Коли б ви тільки бачили ту пихату мармизу! Цей старий бовдур сидів у відкритій машині з таким монументальним виглядом, немовби він — сам господь бог! Така величезна, нерухома довбешка, і така дурна, врочиста пика!.. Ну, як не спробувати поцілити в подібну мішень? От я й уліпив йому в самісіньке око трояндою «Американська красуня». Вважаю, що для даного випадку цей сорт найкращий. А ви як гадаєте?

— Те, що ви зробили, — це жахливо! — з благородним гнівом заволав Кристі.— Це підлий злочин! Адже майор …де Копитляй начальник інтендантської служби нашої ескадрильї!

— Та що ви кажете? — глумливо перепитав невиправний дідисько і з удаваним каяттям ущипнув себе за гостре підборіддя. — В такому разі єдине, що я можу сказати на своє виправдання, це те, що я людина безстороння. Коли до міста входили німці, я мало не проштрикнув на смерть одного здоровезного молодого обер-лейтенанта гілкою едельвейса.

Найбільше приголомшувало й лякало Кристі те, що цей старий мерзотник нездатний був навіть збагнути всієї страхітливості свого злочину.

— Невже ви не розумієте, що ви накоїли? — лютував Кристі.— Майор …де Копитляй — чудова, шляхетна людина, ми всі від нього у захваті!

— Він старий безмозкий бовдур, який не має жодного права поводитися так, як поводяться молоді бовдури! До речі, де він зараз? Жаба ще не дала йому цицьки?

— Ніхто цього не знає,— з побожним острахом, сумно відказав Кристі.— Майор …де Копитляй пропав безвісти.

— От бачите! Куди це годиться, коли людина його віку ставить на карту решту життя, що йому залишалася, заради такої дурниці, як батьківщина?!

Та Кристі був знову готовий до бою.

— Ризикувати життям заради Батьківщини — це не дурниці,— заявив він.

— Ви так гадаєте? — запитав старий. — А що воно таке, по-вашому, батьківщина? Батьківщина, мій юний друже, це шматок землі, оточений з усіх боків кордонами, здебільшого неприродними! І баста!.. Англійці вмирають за Англію, американці — за Америку, німці — за Німеччину, росіяни — за Росію. В цій війні беруть участь чи то п’ятдесят, чи то шістдесят «батьківщин». Невже кожна з них варта того, щоб за неї вмирати?

— Якщо живеш заради святині, за неї варто й умерти! — випалив Кристі.

— Якщо вмираєш за святиню, заради неї тим більше варто пожити, — заперечив старий блюзнір. — Знаєте, ви такий чистий і наївний юнак, що мені по-батьківськи жаль вас. Скільки хоч вам років? Двадцять п’ять? Двадцять шість?

— Дев’ятнадцять, — відказав Кристі.— У січні буде двадцять.

— Це якщо ви доживете до січня, — зітхнув дідуган, похиливши голову, і обличчя його на мить прибрало такого самого осудливо-меланхолійного виразу, як і в буркотливої бабці.— Вас уб’ють, неодмінно вб’ють, якщо ви не будете стерегтися, а я бачу, що не будете. То чому б вам не взятися за розум і не робити, як я? Може, тоді й ви дожили б до ста семи років!

— Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах, — відпарирував Кристі з переможною, гордовитою переконаністю. — Сподіваюсь, вам знайомий цей вислів?

— Авжеж, знайомий, — осміхнувся підступний старий. — Та, боюся, ви його трохи переплутали. Краще жити стоячи, аніж умерти на колінах. Ось як насправді звучить цей вислів.

— Ви певні? — мовив спантеличений Кристі.— Але ж у моєму варіанті більше глузду!

— Навпаки, глузду більше в моєму! От поспитайте у ваших друзів!

Кристі обернувся, щоб поспитати в друзів, та виявилося, що їх нема й близько. Йоссар’ян і Данбар зникли. Задоволений зі свого жарту, старий крутій вибухнув глузливим сміхом, а в Кристі обличчя потемніло від сорому. Якусь хвилину він вагався, не знаючи, що вдіяти, потім рвучко повернувся й побіг углиб найближчого коридора шукати Йоссар’яна й Данбара, сподіваючись, що встигне їх іще десь перехопити, виманить назад до салону і приголомшить сенсаційною історією про підступний замах цього дідка на майора …де Копитляя. Та всі двері в коридорах були вже позамикані. Ніде навіть не пробивалося світло. Кристі скрушно зітхнув: продовжувати пошуки в такий пізній час — справа безнадійна. Єдине, що залишається, нарешті вирішив він, це піти до своєї коханої, ніжно пригорнути її, делікатно поцілувати і, поки вона не засне, помріяти разом про майбутнє. Та коли він повернувся до салону, виявилося, що й вона вже пішла спати, і єдине, що йому залишилось тепер, це продовжувати безнадійну дискусію з осоружним дідуганом, а той за хвилину теж підвівся зі свого крісла, з блазенською манірністю пробачився, що йде спочивати, і залишив Кристі з двома напівсонними дівками, котрі ніяк не могли відповісти, куди поділась його краля, а за хвилину й самі пішли спати, бо переконалися, що спокушати його — марна праця. Зостався він у салоні сам і ночував на ямкуватій кушетці.

У Кристі, вразливого, багатого, вродливого хлопця, було гарне чорне волосся, довірливі очі й лютий біль у потилиці, коли він прокинувся наступного ранку на тій куцій кушетці, не спромігшися відразу навіть пригадати, куди він попав. Чемний, лагідний вдачею, Кристі прожив на світі майже два десятки років і не знав ще жодних стресів, збурень, ненависті й неврозів: саме це стало для Йоссар’яна неспростовним доказом того, що Кристі душевнохворий. У Кристі було щасливе дитинство, незважаючи на те, що його ніколи не балували. Він жив у згоді зі своїми братами