Юрій Ігорович Андрухович - Таємниця. Замість роману

спеціальні скобки з металевого дроту. При влучанні ними в кожному разі можна було викликати больовий шок. Ну от — дивись, яка краса під нами внизу, ці колії і ця зелень між ними, цей мох! Я найбільше люблю, коли зелене продирається крізь метал, обростає його, обвиває, коли трава захоплює промислові руїни.

Це Шьонеберґ.

Ясно. Скільки нам ще зупинок?

До Весткройцу шість. Витримаємо.

Так от — пан Кайда, сторож, у жодному разі не зміг би нас наздогнати самотужки, бо в нього була дерев’яна нога. Чи якась там інша, не знаю. Головне, що протез. Але його сука, ця чорна Аза з вічно обвислими до землі цицьками! Це вона прокусила стегно меншому Твердохлібові.

Тепер зрозуміло.

Що саме?

Тема псів. Чому вони в тебе завжди погані.

Ах, це! То ти все-таки психоаналітик? Чи тобі йдеться про інше?

Я намагаюся ставити тобі запитання, яких ти сам собі не поставиш.

Дякую, це дуже мило з твого боку. Ти справжній товариш. За це треба випити.

…

Чому ти увесь час мовчиш?

Я намагаюсь не заважати розгортанню твоїх спогадів.

Слухай, яке може бути розгортання, коли щойно зайшла та сама мулаточка, що перед тим була на Фрідріхштрассе!

Ти певен, що та сама?

Можеш мені повірити — це я тобі кажу! Чорт забирай, чому ми щоразу нариваємося на одних і тих самих людей?

Це не обов’язково та сама. Знаєш, скільки в Берліні мулаточок?

Ти мене маєш за ідіота. Я ж не просто так дивлюся на сідниці — я їх запам’ятовую! Придивися уважніше — і ти згадаєш. Можемо навіть пересісти вперед, ближче до неї.

Але вона сидить.

Ну то й що?

Її сідниць поки що все одно не видно. Як я впізнаю її?

Зате є потилиця. Півоберт голови. Якщо ти до неї заговориш, станеться повний оберт.

Заговорити до неї?

Звичайно. Я не сумніваюся, що вона йде за нами назирці. Ти можеш уявити собі, щоб у місті з кількома мільйонами мешканців…

Не цілих два.

…дякую, щоб у такому місті тобі двічі протягом дня — та де там, двох — трьох годин трапилась одна й та сама незнайома особа? Причому в настільки віддалених місцях, як Фрідріхштрассе та Інсбруккер Плятц?

Це Бундесплятц.

Тим більше. Я переконаний, що вона чомусь іде за нами. Ти повинен до неї заговорити.

Чому я, а не ти?

Тому що мене вона розкусить за акцентом. За моїм центральноєвропейським акцентом. Коли Дьйордь Конрад зненацька зайшов до зали і почув, як я читаю уривок з «Дванадцяти обручів», він відразу ж запитав а хто це ще тут гундосить так по-лемберзькому? Ти, ти повинен до неї заговорити.

І що далі?

Запропонуй їй секс. Ти коли-небудь мав секс утрьох із мулаткою?

От про що тобі йдеться.

Мені йдеться передусім про з’ясування правди. Хто її підіслав. Чому вона увесь день крутиться поблизу нас. Такі речі найкраще з’ясовуються в ліжку. Ми влаштуємо їй перехресний допит.

Вона, здається, висідає.

Чому?

Не знаю. Просто вона приїхала.

А ми?

А ми їдемо далі. Це всього лише Гайдельберґер Плятц.

Не розумію. Таким чином вона просто втратить нас!

Не втратить. Ми їй взагалі не потрібні.

Невже це інша?

Дивися сам. Тепер ти маєш змогу побачити, як вона піде пероном. Точніше, її сідниці.

Ти мав рацію. Це інша. Тепер не лишається жодних сумнівів.

* * *

Це станція Ґруневальд.

Знаю, не мусиш повторюватися. До того ж, я прочитав її назву на пероні.

І цей ліс Ґруневальд.

Фантастично. І ми увійдемо в нього?

Так. Ти вже тут бував коли-небудь?

Не пригадую. Може, уві сні. Або в дитинстві. Трохи схоже на околиці Праги, от лише коники поки що не засюрчали у придорожній траві.

Початок квітня, зарано як на коників.

Зате як тобі ця пивнуха у провінційному стилі? «Landkneipe» — і цим усе сказано!

За кілька кроків далі є ще «Waldklause».

Як мило — Waldklause! Waldeinsamkeit, лісова самота. У Людвіґа Тіка є така страшна казка — «Ясноволосий Екберт». У ній виникає дивна чарівна птаха, що вміє співати людським голосом. І вона щоночі співає про Waldeinsamkeit, аж поки той сучий син Екберт не скручує їй голову. Ти можеш собі уявити, що я колись перекладав Людвиґа Тіка?

Хіба що тільки уявити. А ця от площа називається Schmetterlingsplatz.[3]

Ха, ну звісно — як же без Набокова? Я лише внутрішньо наближався до того, аби сказати, що це, напевно, набоковське місце, а він і сам тут як тут — з усіма своїми метеликами.

Ми підемо прямо по Дауервальдвеґ і тоді лісом навпростець.

Навпростець до чого?

Побачимо. Тобі це сподобається.

Поки що мені подобається те, що ми розтинаємо повітря в тих самих координатах, що й молодий Набоков. Уявляєш — якихось 80 років тому його тіло з сачком і в панамі пересувалося точнісінько в цьому ж сеґменті простору?

Наскільки мені пригадується, він не надто любив Берлін.

І все ж іноді він потрапляв до одного з навколишніх лісів. Наприклад, до цього. Слухай, а тут мешкають люди небідні.

Звичайно. Соснові пахощі і все таке інше. Озера. Waldeinsamkeit. Це трохи коштує. Південний захід цього міста увесь такий. Далем, Целендорф, Ґруневальд.

Ваннзеє.

Так, і Ваннзеє теж.

Чорт забирай, і хтось же тут живе! Один мій знайомий, поет, як тільки бачив якихось особливо сексапільних телиць, із тих, котрі можуть трапитися лише в Києві, щоразу вигукував і хтось же їх їбе. Зараз я маю подібне відчуття. І хтось же тут живе!

Це відчуття називають заздрістю, якщо не помиляюся.

Та, мабуть, ні. Тобто ні — не помиляєшся.

Ти заздриш власникам цих особняків?

Але не систематично. Себто позаздрив — і забув. Мені не судилося стати власником у цьому житті. Тобто я вже не побуваю у власницькій шкурі. Судячи з усього, я витягнув якийсь набагато щасливіший білет. Але, на жаль, я вже не стану тим, ким я не став.

Ми про щось подібне вже говорили.

Важко знайти щось, про що б ми ще не говорили протягом цих семи днів. До речі, я страшенно вдячний тобі за них.

My pleasure. Ми зовсім мало говорили про магію. Хоч ти все-таки причетний до неї.

Причетний? У мене таке враження, що зараз нам перебіжить дорогу лисиця. От було б гарно, правда ж? У цьому передсмерковому світлі вона могла б здаватися просто золотистою.

Бачиш її? Там, попереду?

Ого! Що, справді? Справді лисиця?!

Я ж казав —