Юрій Ігорович Андрухович - Таємниця. Замість роману

цього гівна? Невже в їхній Македонії чи Албанії це так само всіх покосило? А я ще збирався дати їм двадцять центів!

Це схоже на «Хвилі Амура».

А також на «Падмасковния вєчєра», «Катюшу», «Калінку» і «Очі чьорния». Як довго це тортурування триватиме?

До Трептовер Парк, ти ж знаєш. Ми вже близько.

Себто ми обрали південний шлях?

На око він трохи ближчий. Утім, ми можемо зробити повне коло.

Не зробимо, тому що нам не вистачить алкоголю. Нам його вже не вистачає. Ні, я далекий від того, щоб вимагати з них якого-небудь Ґустава Малера, але як добре, що це врешті скінчилося! Ага, звісно — той дідок дисидентського типу не міг не сипонути їм трохи мідяків! Не інакше як колишній аґент штазі!

Не будь аж таким злостивим!

Це вистава для тебе. Як ти не розумієш? Під нами Шпреє?

Звичайно.

А що означають оті два велетенські чуваки, що стоять по коліна у воді, ніби Голем і Голіаф? Ніби Сакко і Ванцетті? Ніби Еріх і Марія? Ніби Петро й Павло?

Це, напевно, ми з тобою. Це пам’ятник нам. Хоч насправді їх не два, а три.

Шкода, я не встиг роздивитися.

Звідси все одно ніколи не видно, що їх насправді троє. Можна несподіване запитання?

У тебе вони всі несподівані — ми ж домовлялися. Тобі переважно вдається застати мене зненацька.

Спробую ще раз. Чого тобі найбільше хочеться від життя?

Ого, а я і не встиг зауважити, що ти вже — як би це сказати — відчалив. Ну добре, тоді спитай заодно про його, життя, сенс. Ти, здається, вже дозрів і до такого.

У мене в торбі ще одна пляшка. Повна.

Це страшенно приємна звістка. Віддай порожню тому бомжарі з написом «Army of Lovers» на куртці. Він тобі сильно подякує. Розумієш, як тільки ми починаємо формулювати такі запитання і — що гірше — відповідати на них, ми неминуче збиваємося на фальцет. Як наприклад: життя — це секунди, і в ньому є ті, кого я люблю. І з ними хочеться бути, але так, щоб і відходити, і повертатися. Я не смію чогось іще хотіти від життя, бо саме цим воно мене обдарувало по саму зав’язку, ніби якогось там Ґете. Мені залишається поступово наповнюватися вдячністю, ніби міхур сечею. До речі, як довго їдеться до того Весткройцу? Незле б десь відлити.

А де ми зараз? Ага, Зонненаллеє. Ну тоді трохи менше, як півгодини.

О, то ми знову перетинаємо державний кордон? Хоча якого біса я запитую — це і так зрозуміло. Як тільки до вагону заходять ці так звані контролери, це означає, що ми знову на кордоні.

Минулого разу вони зайшли на Остбангофі. І ніякого кордону там не було.

Значить ще буде. Раз вони там зайшли, то це щось означає.

Ти про що?

Жарт. А чому ти не спитаєш, який з Берлінів мені подобається більше — Східний чи Західний?

І який?

Я ніколи не жив у Східному. За винятком кількох готелів, але в готелях не живуть, у готелях зупиняються. Слухай, я був просто приголомшений, коли довідався, що цей поділ існував раніше від муру. Тобто, що це місто вже й перед Першою світовою ділилося на два Берліни. З яких один був пролетарський і обдертий, Східний, а інший — буржуазний і нев’їбенно багатий, Західний.

Усі міста поділені таким чином.

На Східне і Західне?

На верхнє і нижнє. Нойкельн.

Нойкельн — це Кройцберґ?

Нойкельн — це Нойкельн. Кройцберґ почнеться західніше. Ми черконемо об його бік на Германнштрассе.

Шкода, що ти не звернув увагу на Ніну Гаґен.

Де, на пероні?

Ні, на біґ-борді. Там було написано Nina Hagen & The Capital Dance Orchestra. Ні, насправді падіння Берлінського муру лише прискорило прихід до влади Гітлера, як про це слушно написав Індрик.

Я це не надто розумію.

Це вимагає відмови від лінійного мислення. Зверни увагу на шріланкійця. Він уже сім хвилин без перерви жвиндить по телефону. Його співрозмовник на тому боці мусить бути винятково згідливою терплячою особою. Якщо на тому боці в нього взагалі існує який-небудь співрозмовник. Не можемо виключати, що він просто вдає — заради нас із тобою, наприклад. Але як метафізично це звучить — на тому боці! Хоч, напевно, в цих випадках слід казати, як Антонич — на другому березі.

Швидше за все він записується на автовідповідач.

Уже сім, та де — вісім хвилин?! Він що, «Рамаяну» записує?

Хай це залишиться його таємницею. Насправді все чудово — Темпельгоф.

Боже, яка пустка! Така порожнеча — і посеред Берліну. Звідси ще літають хоч якісь літаки?

У кожному разі вони ще сідають на цьому полі.

Коли Лопез каже, що він мешкає в Темпельгофі, то я відразу ж уявляю собі якісь ангари і злітну смугу, і як він щовечора прокрадається через діру в залізобетонній огорожі, і щовечора ненароком рве штани на колючому дроті. І потім він короткими перебіжками — щоб не потрапити під рухомий прожектор — перележуючи за кущами, все-таки дістається до свого нічлігу і тривожно, по-заячому, засинає на складених докупи ящиках в якомусь бомбосховищі, а на ранок його будять перші літаки, десь уже коло шостої.

Хто такий Лопез?

Можливо, я познайомлю вас. Тобі варто з ним запізнатися. Таке враження, що ми потрапили в епоху ранньо-промислового капіталізму.

Чому раптом?

Я теж не знаю «чому раптом», але поглянь на ці території за вікном. Ти ж усе одно не зможеш пояснити мені, що тут до чого в усьому цьому індастріалі. Бо ти ніколи не цікавився старими заводами.

Але мені цікаво те, що ти ними цікавишся.

Як це називалося — Паппельштрассе? Не бачу там жодної тополі.

Папештрассе. Їх і не повинно бути.

Розумієш, те, що я ними цікавлюся — це трохи заслабко сказано. Це як вічне дежа вю. У дитинстві ми потаємно лазили на територію 63-го заводу і намагалися потягнути звідти всілякий хлам. Для самопалів, наприклад. Безумовно, що нашим ворогом номер один був пан Кайда, тамтешній сторож. Ми залягали в порослому закіптюженими лопухами рові і пильнували за кожним його кроком. Там ще був ставок і в ньому розводили якихось рахітичних коропів. Пан Кайда любив порибалити і тоді він забував про все на світі. А ми в цей час устигали напиздити всяких дротів і залізяк.

Що таке «самопал»?

Саморобний пістолет. За великого бажання з нього можна було вбити людину.

Чим він стріляв?

Ми робили такі