Юліан Семенов - Бомба для голови

Вислухавши Люса, чергова сестра ствердно кивнула головою і, мовчки підвівшись, запросила його йти за нею.

Ісії лежала в палаті одна. Палата була біла — така ж, як і обличчя жінки. І тому її величезні очі здавалися двома видовженими шматочками антрациту; вони гарячково блищали, і, коли вона заплющувала очі, здавалося, що в палаті стає темно, мов у шахті.

— Здрастуйте, — сказав Люс. — Вас уже попередили, що я прийду?

— Ні, — відповіла жінка. — Хто ви?

— Я друг Ганса.

Темно в палаті, дуже темно.

— Ви чекали мене?

— Ні. Я вас не чекала.

«Треба увімкнути диктофон. Я не скажу їй про це. Вона знала, що я маю прийти. Її попередили — в цьому я зараз не міг помилитись».

Жінка мовчала; її обличчя стало зовсім бліде.

— Я друг Дорнброка, — ще раз мовив Люс.

«Я зараз повинен видобути з неї те, чого їхав сюди. І я видобуду. Якщо це мені не вдасться, тоді, виходить, я справжній слизняк і нікчема… Вона знає, через що загинув Ганс, через що вони підірвали Берга, вона знає! А коли це їй невідомо, тоді я просто не знаю, що робити мені далі… Але вона знає щось, тому й збрехала, сказавши: «Я вас не чекала». Вона чекала мене».

— Про кого ви говорите? — спитала жінка. — Про якого Ганса?

— Про Ганса Дорнброка.

— Ви, мабуть, сплутали мене з кимось… Я вперше чую це ім'я. Хто він?

— Він? («Ну що ж, прости мені боже, але я не можу інакше. «До доброти — через жорстокість!» Так, здається? Це важко, ой як же це важко й гидко бути жорстоким!») Ви питаєте про Ганса Дорнброка?

— Так.

— Один хороший хлопець, але дуже нестійкий у ставленні до жінок. — Люс хихикнув. — Він збирав колекції жінок по всьому світу…

Ой як же ясно стало в палаті, очі-шахти широко відкриті, в них гнів і безсилля!

«Ну, говори! Скажи мені те, що ти повинна сказати! Хто заборонив тобі говорити про нього? Хто?!»

Темрява. Тиша. Краплі поту на лобі й на скронях.

— Пробачте, але я не знаю Ганса…

«Є багато методів, — подумав Люс. — І Брехта, і Фелліні, і Станіславського, і Годара, і Уолтера-Брайтона… Але ж у нього спосіб, а не метод. А може, навпаки… І, крім того, він не режисер, а фізик… Дуже славна людина… При чому тут спосіб? Ага, згадав… Ану давай, Люс, вибирай точний метод — тільки єдиний метод допоможе тобі в роботі з цією актрисою. Одних треба злити, з другими бути ніжними, третіх брати інтелектом, четверті — мавпочки, їм треба показувати і стежити за тим, щоб вони правильно тебе скопіювали. Але це дуже нудно. Найкраще, коли актриса чи актор зрозуміє тебе. Тоді забудь про горе: в тебе з'явилося твоє друге «я», ти став сильний, усе те, над чим ти працював довгі місяці, стало суттю актора, його життям. Хмара Уолтер-Брайтона — як же я спочатку не звернув на це уваги, га?! Та радіоактивна хмара, за якою він спостерігав. І яка забрала семеро людей. І забере ще двісті-триста. Як мені важко було пов'язувати хмару з радіоактивними частками після вибуху в Сіньцзяні, політ Ганса в Гонконг, нудоту «вагітної» Ісії і слова лікаря з британської колонії, що так сміявся з версії «вагітності»: «Вона ж народилася в Хіросімі через десять днів після атомного вибуху!» А після водневого вибуху в Сіньцзяні вона сиділа в тому місті, над яким пройшла нова радіоактивна хмара… Це не моя робота — з'єднувати факти, моя робота — це взаємозв'язок характерів… А втім, зараз я начебто на порозі цієї роботи. Люс, не промахнись!»

— Ви наполягаєте на цьому твердженні? Ви не знаєте Ганса Дорнброка?

— Не знаю.

«Як мене тоді шмагав Берг? «Ви брешете! Порошок з отрутою був у вашій спальні… Такий самий, яким отруївся Ганс». «Брехали», а не «обманювали». Спокій слова — свідчення сили».

— Чому ви брешете, Ісії-сан?

Жінка, не розплющуючи очей, повторила:

— Я не знаю Ганса…

— Шінагава-сан… Це ім'я вам знайоме?

— Так.

— Це ваш продюсер?

— Так.

— Він мені розповів про те, як ви ворожили Гансу…

Знову світло в палаті. Бистре, відчайдушне, страшне…

— Я багатьом ворожила. Я не знаю імен тих, кому я ворожила.

— Сподіваюсь, імена людей, які наймали для вас особняки, ви пам'ятаєте? Може, ви пригадаєте, хто наймав вам особняк на Орчард-роуд?

І жінка заплакала.

«Вона погано плаче, — подумав Люс, відкинувшись на спинку білого стільця. — Вона грає ці сльози. Вона не грала тільки тоді, коли я назвав Ганса негідником, який колекціонує жінок. Чому вона грає так фальшиво? Хоча це зрозуміло — в неї були не ті режисери…»

— Отже, ви знаєте Ганса?

Вона прошепотіла:

— Знаю.

— Чому ви брехали?

— Я боюся його помсти… Я боюся, що він буде мстити мені…

— Мертві не мстять…

Жінка стрепенулася на ліжку. Сліпуче світло в палаті, очі ріже — як же ясно зараз у кімнаті!

— Хто мертвий? Хто?!

«Вона нічого не знає… Зараз я міг програти, Як страшно я думаю — «міг програти». Бездушно й страшно. Може, Нора правду каже — я садист? І я відчуваю насолоду, коли мучу людей?»

— Якби він був для вас живим, ви так не поводилися б… Якби він хотів вам помститися, хіба він прислав би до вас свого друга? Я такий примітний у вашій клініці… У вас же тільки п'ять кімнат і один лікар — невже ви вважаєте європейців такими дурниками? Ганс відомстив би інакше. Просто для вас він мертвий… Минуле кохання завжди мертве, тому що… Не плачте… Кажіть правду.

— Якщо після цього ви зразу підете. Тоді я скажу.

— Добре. Скажіть — і я піду.

Раптом вона піднялася з подушок і, засліпивши його світлом величезних очей, нестерпним, як у вмираючого оленя, чорним, ясним, запитала:

— Ганс у Японії?

— Так.

— Тоді чому ж він не прийшов сам? Чому?! Він знав, де я! Чому ж він не прийшов?! Ви кажете неправду, — впавши на подушку, сказала вона байдужим голосом. — Я майже не бачу вас, бо ваші очі в тіні, але все одно ви кажете неправду. Він же не прислав з вами ніякої записки? Немає ж… Мертві не помстяться, — світло в палаті погасло, очі заплющені, — ви праві. Я відчувала смерть, але то була не його смерть… У той день я відчула свою смерть…

— Коли це було?

— Це не так важливо, — стомлено відповіла Ісії. — Двадцять другого вночі я померла, але дух поки що в тілі…