Стендаль - Червоне і чорне

«Видно, тільки смертний вирок і робить людину вищою, — подумала Матильда, — це єдина річ, яку не купиш.

Ось удалий дотеп! Шкода, що він не спав мені на думку тоді, коли я могла б ним блиснути!»

У Матильди було досить смаку для того, щоб ніколи не повторювати в розмові наперед заготовлених дотепів; але вона була надто чванлива, щоб не захопитись сама собою. Радість, що засяяла на її обличчі, прогнала з нього вираз нудьги. Маркіз де Круазнуа подумав, що його розмова починає цікавити Матильду, і подвоїв своє красномовство.

«Що міг би заперечити проти мого афоризму якийсь причепа? — сказала собі Матильда. — Я б відповіла моєму нитикові: титул барона, віконта — купується; ордени даються просто так; мій брат щойно одержав орден, а чим він заслужив його? До чину можна дослужитись. Досить прослужити десять років у гарнізоні або бути родичем військового міністра, як Норбер, і будеш командиром ескадрону. Багатство?.. Так, це найтрудніше, а значить і найпочесніше. Ось як дивно виходить — прямо протилежне тому, що пишуть у книжках! Ну, що ж, щоб здобути багатство, можна одружитись з дочкою пана Ротшильда. Ні, таки справді мій афоризм має глибокий зміст. Все-таки смертний вирок — єдина річ, якої нікому не спадало на думку домагатись…»

— Ви знайомі з графом Альтамірою? — спитала вона пана де Круазнуа.

Вона неначе щойно опам'яталась від глибоких мрій, і це запитання так мало стосувалось до всього, що їй розповідав протягом п'яти хвилин бідолашний маркіз, що він, при всій своїй чемності, трохи розгубився. А проте він був дуже дотепний чоловік, що уславився своєю винахідливістю.

«Матильда трохи химерна, — подумав Круазнуа, — це не зовсім зручно, але зате яке прекрасне становище у вашому світі вона забезпечить своєму чоловікові! Не можу зрозуміти, як маркіз де Ла-Моль домагається цього, але він має зв'язки з найвидатнішими людьми всіх партій. Ця людина ніколи не зазнає поразки. Та, зрештою, примхи Матильди можуть зійти за ознаки високого розуму. А коли людина знатна й багата, оригінальність не може бути смішною, і тоді — яка це буде видатна жінка! Зрештою, досить їй захотіти, і поєднання її розуму, сили вдачі й дотепності надасть їй незрівнянної чарівності…» Робити дві речі водночас дуже важко, а тому маркіз, поринувши в думки, відповів Матильді неуважно, намов проказуючи урок:

— Хто не знає цього сердеги Альтаміри?

І вій став розповідати їй історію невдалої, смішної, безглуздої змови, в якій брав участь Альтаміра.

— Безглуздої! — повторила Матильда, немов розмовляючи сама з собою, — та все-таки він діяв! Мені хочеться побачити справжнього чоловіка. Приведіть його сюди, — сказала вона маркізові, якого її слова прикро вразили.

Граф Альтаміра був одним із найодвертіщих прихильників погордливої і майже зухвалої краси мадемуазель де Ла-Моль. Він вважав її чи не найпершою красунею Парижа.

— Яка б вона була чудова на троні! — сказав він панові де Круазнуа і охоче пішов за ним.

Чимало людей із вищого світу схиляються до думки, що змова в XIX столітті — річ надзвичайно поганого тону, від неї тхне якобінством. А чи є щось у світі бридкіше якобінця невдахи?

В очах Матильди, що перезиралася з паном де Круазнуа, відбивалась насмішка над лібералізмом Альтаміри, але вона слухала його з задоволенням.

«Змовник на балу, — прекрасний контраст», — думала вона. Альтаміра із своїми чорними вусами нагадував їй відпочиваючого лева; але скоро вона помітила, що в нього на думці тільки одне: користь, преклоніння перед корисним.

Молодий граф не знаходив на світі нічого вартого своєї уваги за винятком того, що могла дати його батьківщині двопалатна система урядування. Він охоче покинув Матильду, першу красуню балу, коли побачив, що в залу ввійшов перуанський генерал…

Не сподіваючись більше нічого від Європи, після того як Меттерніх завів у ній свої порядки, бідолашний Альтаміра змушений був тішитись мріями про майбутнє, коли держави Південної Америки стануть сильними й могутніми й повернуть Європі свободу, послану їм Мірабо[31].

Матильду оточила ціла юрба юнаків з вусиками. Вона прекрасно бачила, що їй не вдалося зачарувати Альтаміру, і їй було прикро, що він її покинув; вона бачила, як його чорні очі заблищали, коли він заговорив з перуанським генералом. Мадемуазель де Ла-Моль розглядала молодих французів з тією глибокою серйозністю, якої не могла досягти жодна з її суперниць. «Хто з них, — думала вона, — був би здатний, навіть за найсприятливіших обставин, зробити щось таке, щоб йому загрожував смертний вирок?»

Її дивний погляд тішив людей недалеких, але багатьох непокоїв. Вони боялись, що в неї ось-ось вирветься якесь слівце, на яке не знатимеш, що й відповісти.

«Знатне походження наділяє людину безліччю таких рис, відсутність яких неприємно вражає: я це бачу на прикладі Жюльєна, — думала Матильда, — але воно вбиває ті душевні якості, які можуть призвести до смертного вироку».

Саме в цю мить хтось вимовив біля неї:

— Граф Альтаміра — = другий син князя Сан-Назаро-Пімантеля. Один з Пімантелів намагався врятувати Конрадіна, покараного на смерть в тисяча двісті шістдесят восьмому році, Це одна з найзнатніших родин Неаполя…

«Ось і доказ моєї теорії, — подумала Матильда, — знатне походження відбирає силу вдачі, потрібну для того, щоб піти на смерть! Ні, здається, мені судилося сьогодні говорити самі дурниці. Ну, що ж, коли я лиш звичайнісінька жінка, — доведеться танцювати». І вона зглянулась на вмовляння маркіза де Круазнуа, що вже цілу годину запрошував її на галоп. Щоб забути свої невдалі філософствування, Матильда вирішила бути справді чарівною, і пан де Круазнуа був на сьомому небі.

Але ні танці, ні бажання зачарувати одного з найвродливіших чоловіків при дворі не могли розважити Матильду. Успіх її був неймовірний. Вона була королевою балу, відчувала це, але залишалась байдужою.

«Яке безбарвне життя чекає мене з такою істотою, як Круазнуа, — казала вона собі, коли через годину він вів її до крісла. — А в чому ж для мене радість, коли навіть після піврічної відсутності мені невесело на цьому балі, про який із заздрістю мріють усі жінки в Парижі? А я ж користуюсь успіхом серед такого добірного товариства, що кращого не можна й уявити. 3 буржуа тут знайдеться хіба що кілька перів та один чи двоє таких, як Жюльєн. І все ж, — думала вона з дедалі глибшим сумом, — доля наділила мене всіма благами, знатністю, всім, крім щастя! Найсумнівніше з моїх достоїнств — це ті, про які мені твердять сьогодні цілий вечір. Розум — так, він у мене є, бо вони всі, очевидно, його