Стендаль - Червоне і чорне

вдалося уникнути серед усієї цієї пишноти. Він підраховував витрати на кожну річ і в міру зростання суми проймався, як бачив Жюльєн, поганим настроєм і мало не заздрощами.

А той, зачарований, захоплений і мало не приголомшений бурхливими почуттями, увійшов у перший зал, де вже танцювали. Всі тиснулись до дверей другого залу, і там утворився такий натовп, що не було ніякої змоги пробитись. Другий зал був оздоблений в стилі гренадської Альгамбри.

— Безумовно, вона королева балу, — казав юнак з вусиками, що його плече втиснулось у Жюльєнові груди.

— Мадемуазель Фурмон, що була в нас цілу зиму першою красунею, — зауважив сусід, — бачить сама, що відсунута на друге місце: поглянь, який у неї дивний вигляд.

— Справді, всіх зусиль докладає, щоб сподобатись. Глянь лише, як чарівно вона посміхається ось зараз, виступаючи соло в контрадансі. Слово честі, незрівнянно!

— А мадемуазель де Ла-Моль вміє приховати, як її тішить успіх, — вона його прекрасно усвідомлює. Можна подумати, що вона боїться сподобатись тому, з ким вона розмовляє.

— Прекрасно! Ось справжнє мистецтво чарувати!

Жюльєн робив марні зусилля, щоб побачити чарівну жінку, про яку йшла мова: її заступали від нього семеро чи восьмеро чоловіків, вищих за нього.

— В її шляхетній стриманості теж немало кокетства, — промовив юнак з вусиками.

— А які великі блакитні очі, як повільно вони опускаються саме в ту хвилину, коли, здається, ось-ось зрадять себе, — підхопив сусід. — Присягаюсь, майстерна гра!

— Глянь, якою звичайною здається поруч з нею красуня Фурмон, — сказав третій.

— її стриманість означає: скільки ласки я виявила б до вас, якби ви були гідні мене.

— А хто може бути гідним божественної Матильди? — спитав перший. — Хіба що який-небудь принц королівської крові, красунь, дотепний, ставний, прославлений на війні герой і до того ж не старіший двадцяти років.

— Побічний син російського імператора, якому задля цього шлюбу дали б якесь королівство. А може… просто граф де Тале, хоч він і схожий на причепуреного селюка…

Прохід звільнився, і Жюльєн міг увійти.

«Коли на думку цих манекенів вона така незвичайна, варто до неї добре придивитись, — подумав він. — Принаймні я зрозумію, що саме вони мають за ідеал».

Він став шукати Матильду очима, і в цю мить вона глянула на нього. «Мій обов'язок кличе мене», — сказав собі Жюльєн, але вже не відчував гіркоти, що виявилась у цих словах.

Він наблизився до Матильди з цікавістю і ще приємнішим почуттям, — хоч це було не дуже втішно для його самолюбства, — коли він помітив дуже оголені її плечі.

«її краса — це краса юності», — подумав він. П’ятеро чи шестеро молодих людей, серед яких Жюльєн впізнав і тих, що розмовляли біля дверей, відділяли її від нього.

— Ви тут були цілу зиму, паня, — звернулась вона до нього, — цей бал найкращий за весь сезон, чи не так?

Жюльєн нічого не відповів.

— Кадриль Кулона, на мою думку, чарівна, і наші дами танцюють її бездоганно.

Молоді люди обернулись, щоб подивитись на щасливця, від якого так наполегливо домагались відповіді. Та його відповідь зовсім не заохочувала до дальшої розмови.

— 3 мене поганий суддя, мадемуазель, я проводжу життя за письмовим столом, на такому розкішному балі я присутній уперше.

Юнаки з вусиками були явно скандалізовані.

— Ви мудрець, пане Сорель, — відповіли йому з більш підкресленим інтересом, — ви дивитесь на бали й» свята як філософ, як ЖанЖак Руссо. Всі ці безумства вас дивують, але не чарують.

Одне слово в почутій фразі раптом загасило уяву Жюльєна і вмить вигнало з його серця будь-яку самооману. Уста його склались у зневажливу посмішку, — можливо, надто підкреслену.

— ЖанЖак Руссо, — відповів він, — на мій погляд, не більше ніж дурень, коли він береться судити про вищий світ. Він не розумів його, лишаючись у душі вискочнем-лакеєм.

— Але він написав «Громадський договір», — сказала Матильда з благоговінням.

— Проповідуючи республіку й повалення монархії, цей вискочень не тямив себе від щастя, коли який-небудь герцог змінював напрямок своєї пообідньої прогулянки, щоб пройтись з кимсь із його друзів.

— Ах, так: це герцог Люксембурзький в Монморансі пішов з паном Куанде по дорозі в Париж… — підхопила мадемуазель де Ла-Моль, з захопленням і насолодою віддаючись першим утіхам ученості. Вона була в такому самому сп'янінні від своїх знань, як той академік, що відкрив існування короля Феретрія. Погляд Жюльєна лишався таким самим пронизливим і суворим. Матильда щойно пройнялася захопленням. Холодність її співрозмовника зовсім її приголомшила. Вона була тим більш вражена, що досі звикла сама справляти на інших такий вплив.

В цю хвилину маркіз де Круазнуа поквапливо протискався крізь натовп до мадемуазель де Ла-Моль. Він був уже за три кроки від неї, але ніяк не міг підійти ближче. Він дивився на Матильду, усміхаючись тому, що попав у такий затор. Поруч із ним стояла юна маркіза де Рувре, кузина мадемуазель де Ла-Моль, спираючись на руку свого чоловіка, з яким одружилась лише три тижні тому. Маркіз де Рувре, теж дуже юний, був безтямно закоханий, як це може трапитись з тим, хто несподівано знаходить чарівну дружину в шлюбі, влаштованому нотарями виключно з міркувань розрахунку. Пан де Рувре мав дістати герцогський титул після смерті свого дядька, людини дуже похилого віку.

Тим часом як маркіз де Круазнуа, неспроможний протиснутись крізь юрбу, усміхаючись дивився на Матильду, вона оглядала своїми великими небесно-блакитними очима його та його сусідів. «Що може бути більш нікчемне, ніж оця група — думала вона. — Ось Круазнуа що хоче зі мною одружитись. Він лагідний, чемний, манери в нього бездоганні, як і в пана де Рувре. Вони були б дуже приємні, якби не навіювали такої нудьги. І він теж їздитиме зі мною на бали з таким самим обмеженим і самовдоволеним виглядом. Через рік після одруження мій екіпаж, мої коні, вбрання, мій замок за двадцять льє від Парижа — все буде таким бездоганним, як тільки можна собі уявити, а якась вискочка, на зразок графині де Руавіль, вмиратиме з заздрощів. Ну, а далі?..»

Матильда нудилася вже від самої думки про майбутнє. Маркізові де Круазнуа нарешті вдалося пробратись до неї. Він заговорив з нею, але вона не слухала, поринувши в думки. Звук його слів зливався для неї з гомоном балу. Вона машинально стежила очима за Жюльєном, що відійшов від неї з шанобливим, але гордим і незадоволеним виглядом. Вона помітила у віддаленому кутку зали, осторонь від рухливої юрби, графа Альтаміру, засудженого на батьківщині до смертної кари, якого читач уже знає. За Людовіка XIV одна з його родичок одружилась з принцем де Конті; це в