Джорджіна Говелл - Королева пустелі

підхід досягне такого самого успіху, як і радж. Зрештою управляти Індією вдалося за допомогою лише п’ятдесяти тисяч британських солдатів. У Каїрі дивилися на ситуацію більш реалістично. Оскільки війна затягнулася, у Британії майже не було надії на фінансування імперіалістичного уряду на новому континенті. Бюро всіма силами намагалося розіграти потрібну карту, зазначаючи, що вплив коштуватиме дешевше, ніж контроль.

У напружених довготривалих дебатах, до яких тепер долучилася ще й Ґертруда, «пронири» розглядали можливість перемогти турків якимось іншим, а не британським воєнним методом: підірвати фінансування, розірвати залізничне сполучення, відібрати провізію, сприяти тероризму, вести партизанську війну. Ґертрудина участь в обговореннях та її знання арабських методів і звичаїв допомогли профільтрувати всі ці ідеї. Зрештою Ґертруда, напевно, була єдина серед них усіх — дослідників, пустельних мандрівників — хто фактично брав участь у газзу. Ґертруда пояснила: зібрати арабську армію проти турків реально лише за умови, що арабські солдати матимуть достатньо сильне почуття гордості за самовизначення їхньої нації. Щоб досягти цього, знадобиться чимала сума грошей. Кошти потрібні з двох причин: по-перше, неможливо пересуватися територією шейхів, не заплативши за це; і по-друге, ні бедуїн, ні пустельний селянин не піде на війну, якщо при цьому доведеться залишити свої стада верблюдів чи домівки — втрата сімейного доходу має бути відшкодована якимось іншим джерелом прибутку. Арабські воїни були наймитами, а не добровольцями.

Індійський уряд і далі мав наміри збільшувати свій вплив на території Аравії та анексувати Месопотамію. Намісник короля чітко роз’яснив своє ставлення в дошкульному листі до міністерства закордонних справ:

«Я щиро сподіваюся, що ця примарна Арабська держава розлетиться на друзки, якщо взагалі буде колись створена. Навряд чи хтось міг би написати план дій, який суперечив би британським інтересам на Близькому Сході більше, ніж теперішній. Адже він породить жахливе управління, хаос і корупцію, оскільки ніколи не було й не може бути погодженості чи злагодженості серед арабських племен... Я не можу передати, яким згубним, на мою думку, є це втручання і вплив Каїра».

Своїм листом він викликав негативне ставлення Лондона до бюро.

До того часу Ґертруда вже закінчила зі своїм первинним рапортом щодо племен, який головний штаб прийняв з грандіозною повагою за повноту та детальність наданої інформації. Вона виконала доручене їй завдання і тепер спокійно могла повертатися до похмурої, оповитої війною Англії, до відділення поранених і зниклих безвісти та й до самого Лондона, переповненого сумними спогадами. Однак замість цього Ґертруда перейнялася руйнівною ворожнечею між Каїром і Делі і цілями намісника короля. Лорд Гардинґ, величний екс-посол, удостоєний багатьох нагород, раніше працював у Санкт-Петербурзі та Франції, після чого став офіційно затвердженим самовисуванцем, королівським радником з питань міжнародних відносин. Це був ніхто інший, як Ґертрудин давній товариш із днів засніжених прогулянок Бухарестом, Чарльз Гардинґ. Знаючи його, як ніхто інший, і краще за всіх розуміючи його бачення проблем, чи не могла вона щось зробити, щоб покращити стосунки між Індією та Каїром? «Дуже важливо, щоб Індія з Єгиптом перебували у тісному зв’язку, оскільки вони намагаються вирішити спільну проблему, щоправда, споглядаючи її під різними кутами», — напише вона капітанові Голлу, керівникові розвідувального управління ВМС, 20 лютого 1916 року.

Ґертруда переговорила з Клейтоном, запитавши дозволу поїхати до Делі. Фіктивною причиною її подорожі була необхідність доповнити звіт про племена інформацією, яку мандрівниця могла дістати лише в індійському відділенні іноземних справ. Як і всі решта «пронир», Клейтон розумів абсурдність поняття панарабської нації, однак не міг розповсюджувати цей факт, оскільки Кітченер уже висловлював свою думку Хуссейну стосовно того, що, можливо, справжньою метою Ґертруди було переконати Гардинґа, що Каїр не менше за Делі розуміє, що такої нації насправді не може існувати, але оскільки віра в це — єдина причина для арабів, щоб об’єднатися проти турків, варто прикинутися, що так воно і є, хоч якого б дискомфорту це не спричиняло. Ґертруда надасть аргументи щодо застосування нової тактики проти турків і спробує розтлумачити індійським правителям нові можливості арабської партизанської війни. Вона вже негласно складала заплутаний план, як, незважаючи ні на що, посприяти арабському самовизначенню.

Якщо Гардинґ і мав у Делі якогось близького товариша, то це був ніхто інший як кореспондент газети The Times, сер Валентин Іґнасіус Чирол, Ґертрудин дорогий домнул, якому вона щойно надіслала телеграму. Чирол краще за будь-кого розумів, наскільки сильно Ґертруда кохала Доті-Вайлі, і через своє добре серце дуже хвилювався за подругу, власне тому він розповів Гардинґу, що Ґертруда трохи нездужає, до того ж сильно пригнічена і що зараз вона обіймає службову посаду в Каїрі. Завдяки доброму покровительству домнула Ґертруда отримала гостинне запрошення від намісника короля.

У листі, якого Клейтон написав наприкінці січня, він висловив своє безперечне схвалення плану міс Белл і впевненість у її здатності вирішити це складне й надважливе дипломатичне питання. Він натякає на справжню ціль її подорожі:

«..люди в Індії настільки неправильно все сприймають, що з ними дуже важко мати якусь справу. Міс Ґертруда Белл сьогодні вирушає до Індії, частково з моєї ініціативи та за цілковитого схвалення верховного комісара. Вона, як вам відомо, одна з дуже авторитетних постатей в Аравії та Сирії і протягом декількох місяців працювала під моїм керівництвом. Міс Белл ознайомлена з арабським питанням і цілком підтримує нашу політику. А оскільки вона близько знайома з намісником короля та сером Валентином Чиролом (який має великий вплив) і збирається якийсь час погостювати у намісника, думаю, їй може вдатися досягти успіху й схилити лорда Гардинґа до кращого враження про арабське питання, роз’ясниши, що воно насправді означає».

Пізніше Гардинґ записав у своїх мемуарах:

«Я дізнався, що міс Ґертруда Белл, яку я багато років тому знав як племінницю сера Френка Ласселя і яка на час приїзду працювала у військовому розвідувальному департаменті в Каїрі, занедужала й важко переживала втрату близького друга під час Галліпольської операції. Я запросив її завітати до мене у Делі, де в неї була б можливість простудіювати інформацію щодо арабів, маючи у своєму розпорядженні місцеве відділення іноземних справ».

Ґертруда написала батькові листа, в якому злегка підправила послідовність подій. Хвилюючись про те, щоб Г’ю завжди був хорошої думки про неї, та враховуючи масив політичних переконань, якими вона збиралася маніпулювати, Ґертруда всіляко намагалася зробити так, щоб батько не подумав, ніби його донька стала занадто гонористою чи зарозумілою:

«Коли домнул передав мені листа від Г., я подумала, що це може бути досить непоганим планом, якщо я, малозначна неофіційна персона, скористаюся запрошенням намісника й