Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

дивлюсь на контури берега, за якими – Чикаґо, що мерехтить під оранжево-фіолетовим небом.

Я дуже стомився. Стомився постійно думати про смерть. Стомився від сексу, який перетворився на засіб досягнення цілі. Боюся того, чим усе це може скінчитись. Не знаю, скільки ще витримаю такого натиску від Клер.

Чим є усі ці зародки, ембріони, набори клітин, що ми постійно виробляємо та відразу ж втрачаємо? Що в них такого, заради чого потрібно ризикувати життям Клер, і кожен наш день забарвлювати розпачем? Природа каже нам: усе, досить. Природа каже: Генрі, ти – нікчемний організм, ти нам більше не потрібен. Я готовий здатися.

У майбутньому ніколи не бачив себе з дитиною. Навіть хоча й провів багато часу зі собою маленьким, і з маленькою Клер, та однаково не вважаю, що моє життя буде неповним, якщо не матиму власної дитини. І я-майбутній також не надто колупався у цій проблемі. Власне, якось, кілька тижнів тому, таки не витримав і запитав. Наштовхнувся на себе у книгосховищі у Ньюбері, у 2004 році, і спитав: «У нас коли-небудь буде дитина?» Інший я лише усміхнувся, знизав плечима та зарозуміло, проте зі співчуттям, відповів: «Просто мусиш відчути це на собі, вибач». На що я скрикнув, підвищуючи голос: «О, Ісусе, лишень скажи мені!» А він підняв руку та зник. «Тварюка!» – голосно крикнув я. Ізабель просунула голову у запобіжні двері та спитала, чому я так верещу у книгосховищі і чи усвідомлюю, що мене чути аж у читальному залі.

А я просто не бачу жодного виходу. Клер зациклилась на цьому. Еміт Монтаґ підбадьорює її, розповідаючи різні історії про диво, яке може трапитися, і жінка вагітніє; дає їй усілякі вітамінні напої, що нагадує мені про дитину Розмарі. Я міг би застрайкувати. О, так, те, що треба: секс-страйк. Сам до себе сміюся. Хвилі, що легенько хлюпають об пірс, ковтають мій сміх. Ага, розкотив губу. Вже кілька днів від його початку плазуватиму навколішках і благатиму про секс.

Болить голова. Намагаюсь не звертати уваги на біль. Знаю, що це через утому. Цікаво, чи міг би я спати на пляжі, та так, щоби нікому не було до мене діла? Прекрасна ніч. Цієї ж миті сахаюся від величезного стовпа світла, що несподівано б’є через увесь пірс прямісінько мені в лице.

Опиняюсь на кухні у Кімі: лежу на спині під її кухонним столом, між ніжками крісел. Кімі вмостилася на одне з цих крісел та вдивляється у мене. Її ноги впираються в моє ліве стегно.

– Привіт, подружко! – промовляю слабким голосом. Відчуття, що зараз зомлію.

– У мене скоро буде інфаркт через тебе, приятелю, – озивається вона та штурхає мене ногою. – Вилазь хутко звідти та накинь щось на себе.

На колінах пролажу під столом та вилажу звідти. Відтак скручуюсь на лінолеумі та деякий час лежу, збираючись із силами та намагаючись не виблювати.

– Генрі… з тобою все нормально? – схиляється наді мною Кімі. – Хочеш щось поїсти? Супу? Саме приготувала м’ясний суп з овочами… Кави?

Хитаю головою.

– Хочеш лягти на диван? Ти хворий?

– Ні, Кімі, все нормально. Зі мною все буде добре, – пробую підвестись на коліна, а відтак – на ноги. Хитаючись, іду до спальні та відчиняю шафу містера Кіма. Вона майже порожня, не враховуючи кількох пар ретельно складених джинсів різних розмірів, від дитячих до дорослих, та кількох білосніжних сорочок. Це моя невеличка схованка для одягу, готова до використання та у постійному очікуванні. Одягнувшись, повертаюсь на кухню, нахиляюсь до Кімі та легенько чмокаю у щічку.

– Яка сьогодні дата?

– Восьме вересня 1998 року. А ти з якого року?

– З наступного, з липня.

Сідаємо за стіл. Кімі розв’язує кросворд у «Нью-Йорк Таймз».

– А що буде наступного року в липні?

– Дуже холодне літо, а сад у тебе буде класний. Дуже зростуть у ціні акції різних підприємств, пов’язаних з високими технологіями. Слід купити акції «Епл» у січні.

Вона робить собі помітку на шматку від паперової пачки.

– Добре. А ти? Як твої справи? Як Клер? У вас уже є діти?

– Ну, насправді я дуже голодний. А як на рахунок того супу, про який ти говорила?

Кімі важко встає з крісла та відчиняє холодильник. Виймає каструлю та починає розігрівати суп.

– Ти не відповів.

– Нема що говорити, Кімі. Дитини немає. Ми з Клер сваримося через це фактично щоранку. Будь ласка, хоч ти не починай.

Кімі повертається до мене спиною. Завзято помішує суп. На її спині читається велика образа.

– Я не починаю. Лише запитую, ясно? Мені просто цікаво. Але то вже…

Якийсь час мовчимо. Звук, що видає ложка при шкрябанні по дну каструлі, діє мені на нерви. Думаю про Клер, яка дивиться у вікно та спостерігає, як я від’їжджаю.

– Гей, Кімі.

– Що, Генрі?

– А як так, що у вас із містером Кімом ніколи не було дітей?

Довга пауза. А відтак:

– У нас була дитина.

– Була?

Вона наливає суп, що парує, в одну з тарілок з Міккі Маусом, які я так любив, коли був дитиною. Потім сідає та проводить руками по волоссю, пригладжуючи його та скручуючи у невеличку пучку на потилиці. Дивиться на мене.

– Їж суп, зараз повернуся.

Встає та виходить з кухні. Чую її човгання пластиковою доріжкою, що встеляє долівку в коридорі. Їм суп. Уже майже доїв, аж тут вона повертається.

– Ось. Це Мін. Моя дівчинка.

Світлина чорно-біла, зображення дуже розмите. На ній маленька дівчинка, років п’яти-шести, стоїть перед будинком місіс Кім, – цим будинком, будинком, у якому я виріс. На ній форма католицької школи. Дівчинка усміхається, в руках парасолька.

– Це її перший день у школі. Вона така щаслива! І така перелякана!

Дивлюся уважно на світлину. Боюсь питати. Піднімаю погляд на Кімі, а вона дивиться у вікно, на річку.

– Що сталося?

– Ох… Вона померла. До того, як ти народився. У неї була лейкемія, і вона померла.

І тут я пригадую дещо.

– А вона любила сидіти на гойдалці у задньому дворі? У червоному платті?

– Ти її бачив? – приголомшено вирячила на мене очі місіс Кім.

– Думаю, так. Давно вже. Ще коли мені було сім. Я стояв на сходах, що ведуть до річки, абсолютно голий, а вона сказала, що краще мені не заходити у її двір; я їй відповів, що то мій двір. Вона мені не повірила, а я не міг усього того зрозуміти, – сміюся, – а ще вона сказала, що її мама відлупцює мене, якщо я не заберуся звідти.

– Ну,