Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Гримають двері. Виходить Гомес та стає поруч.

– Усе добре? – цікавиться.

– Думаю, так. Там мене охопила якась клаустрофобія.

– Так, розумію, що ти маєш на увазі.

Якийсь час стоїмо мовчки. Намагаюсь пригадати, як батько тримав мене на руках, коли я був ще дитиною. Усе, що пригадується, – це те, як ми з ним грали ігри, бігали, сміялися, як він катав мене на своїх плечах. Розумію, що Гомес спостерігає за мною, втім, сльози мимоволі котяться моїми щоками. Витираю їх рукавом. Хтось щось має сказати.

– Не зважай, – промовляю.

Гомес робить якийсь незграбний жест.

– Зараз повернусь, – кидає та зникає в будинку.

Думаю, він не повернеться, проте він приходить, у руці – вже прикурена цигарка. Сідаю на старезний столик для пікніків, увесь мокрий від дощу та встелений ялинковими голками. Тут досить холодно.

– Ви все ще намагаєтеся завагітніти?

Я аж здригаюся від цього запитання, проте розумію, що Клер, мабуть, усе розповідає Шаріс, а та, ймовірно, нічого не каже Гомесові.

– Так.

– А Клер усе ще журиться після цього викидня?

– Викиднів. У множині. Вже було три.

– Втрату однієї дитини, містере Детембл, – можна вважати невдачею, але втрата трьох – це вже недбальство.

– Насправді, все це не смішно, Гомесе.

– Вибач.

Гомесу стає соромно за свої слова, насправді совісно. Не хочу розмовляти на цю тему. Немає слів, якими можна все це висловити. Я навіть з Клер дуже мало про це розмовляю, і з Кендріком, та й з іншими лікарями, на плечі яких ми поклали наш сумний випадок.

– Вибач, – повторює Гомес.

Підводжуся.

– Нам краще піти всередину.

– Е-е, та вони не хочуть, щоб ми там були. Розмовляють собі про свої жіночі штучки.

– Г-м-м. Тоді, гаразд. А як щодо «Чикаґо Кабс»?

Знову сідаю.

– Та ну.

Ніхто з нас не цікавиться бейсболом. Гомес ходить туди-сюди. Я хотів би, щоб він зупинився, чи, краще, пішов усередину.

– То в чому проблема? – запитує ніби між іншим.

– З чим? «Чикаґо Капс»? Погані кидки, я би сказав.

– Ні, любий бібліотекарю, не з ними. У чому проблема, що ви з Клер без дітей?

– Насправді це тебе не стосується, Гомесе.

Утім він, зберігаючи спокій, напирає.

– Вони хоча би знають, у чому саме проблема?

– Гомесе, та пішов ти.

– Ай-ай-ай! Що за мова! Я просто знаю одного чудового лікаря…

– Гомесе…

– Вона спеціалізується на хромосомних відхиленнях у ембріонів.

– А звідки ти…

– Експертний свідок.

– А…

– Її звати Еміт Монтаґ, – продовжує він, – вона – геній. Її показували по телевізору, вона виграла всі ці нагороди. Присяжні її просто обожнюють.

– Ну, якщо вже присяжні її так люблять… – саркастично протягую.

– Просто зустрінься з нею. Ісусе Христе, та я ж намагаюся допомогти.

– Добре, – зітхаю. – Дякую.

– Це: «Дякую, ми негайно ж поїдемо до неї, послухавши твоєї поради, шановний товаришу» чи: «Дякую, а тепер – відвали»?

Встаю, струшую вологі ялинкові голки зі своїх штанів.

– Ходімо всередину, – завершую розмову.

І ми йдемо.

Четвертий

Середа, 21 липня 1999 року/ 8 вересня 1998 року (Генрі тридцять шість, Клер двадцять вісім)

Генрі: Лежимо у ліжку. Клер скрутилася на своїй половині, спиною до мене, а я біля неї, лицем до її спини. Уже майже друга ночі, ми щойно вимкнули світло після нашої довгої та позбавленої сенсу дискусії про наші репродуктивні невдачі. Тепер лежу, притиснувшись до Клер, моя рука на її правій груді; намагаюся зрозуміти, чи наша проблема є спільною, чи я вже десь за бортом.

– Клер, – ніжно шепочу їй у шию.

– М-м-м?

– Може, усиновимо.

Уже кілька тижнів, навіть місяців, думаю над цим. Це видається мені чудовим виходом із цієї ситуації: ми матимемо дитину. Вона буде здоровою. Ми будемо щасливі. Цей крок – очевидний.

– Це не буде по-справжньому. Ми просто вдаватимемо, гратимемо роль, – не згоджується вона.

Вона сідає, повертається до мене лицем. Роблю те саме.

– Це була би справжня дитина, і вона була би нашою. Яке акторство? У чому тут вдавання?

– Мені вже набридло вдавати. Ми постійно те й робимо, що вдаємо. Хочу мати дитину по-справжньому.

– Ми не вдаємо увесь час. Про що ти говориш?

– Ми вдаємо, що ми – звичайні люди, з нормальним життям! Я вдаю, що все нормально, що нормально сприймаю твої постійні зникнення незрозуміло де. Ти вдаєш, що все добре, навіть коли тебе ледь не вбивають, а Кендрік навіть гадки не має, що з тобою робити. Вдаю, що мене не дуже хвилює, коли помирають наші діти… – схлипує, скорчившись навпіл, обличчя прикрите рукою, шовкова завіса волосся затіняє його.

Я вже стомився плакати. Стомився від споглядання, як плаче Клер. Перед її слізьми – безпомічний. Безсилий зробити те, що може змінити наше життя.

– Клер…

Простягаю руку, щоби доторкнутись до неї, заспокоїти її, проте вона мене відштовхує. Встаю з ліжка і хапаю одяг. Одягаюсь у ванній кімнаті. Беру з сумочки Клер її ключі, взуваюся. У коридорі з’являється Клер.

– Куди ти йдеш?

– Не знаю.

– Генрі…

Виходжу, гримнувши дверима. На вулиці добре. Не можу згадати, де машина. Потім помічаю її на іншому боці дороги. Підходжу й забираюсь усередину.

Найперше, що спадає на думку, – спати в машині. Втім, якщо вже я тут, то краще таки кудись поїхати. Пляж: поїду на пляж. Знаю, що це погана ідея. Я втомлений, засмучений, і це божевілля – сідати за кермо… проте мені дуже хочеться саме зараз керувати машиною. Вулиці порожні. Заводжу автівку, двигун починає ревіти. Цілу хвилину виїжджав з паркувального місця. У вікні будинку, що виходить на вулицю, бачу Клер. Нехай похвилюється. Цього разу мені байдуже.

Моє авто рухається по Ейнслі до Лінкольн, швидко проїжджає Вестерн та їде на північ. Довгенько я не бував посеред ночі сам, у теперішньому. Навіть пригадати не можу, коли востаннє керував машиною, – я ж зовсім не мав у тому потреби! А це таки класно. Мчу повз цвинтар Роузгіл, уздовж довжелезного коридору машин, представлених різними автосалонами. Вмикаю приймач, швидко прокручую хвилі та спиняюсь на Чиказькій соціальній радіостанції 88.7 FM; там грає Джон Колтрейн – додаю гучності та опускаю скло. Гул, вітер, заспокійливе миготіння світлофорів та вуличних ліхтарів умиротворяють мене, притлумлюють емоції та напругу, і вже невдовзі начебто й забуваю, з якої причини я тут. Виїжджаючи з Еванстону, швидко проїжджаю до Рідж, а потім прямую по Демпстер до озера. Припарковую авто біля лиману, лишаю ключі у замку запалювання, виходжу та йду. Прохолодно, але дуже тихо. Виходжу на пірс та стаю на його краю,