Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Королева, напруживши вуста, злегка змахнула рукою, наказуючи йому замовкнути. Потім, кивком підборіддя, вказала мені продовжувати.

Я ковтнула клубок у горлі й знову заговорила:

— Я не є Деміа вашого сина. Ця брехня була потрібна… лише для того, щоб потрапити сюди.

Погляд королеви блискавично метнувся до її сина. Їхній погляд переплівся в німій розмові, яку я вловила лише як ледь відчутні енергетичні хвилі. Її обличчя залишалося незворушним, та в глибині очей промайнув вогник гніву — ледь помітний, схований, та такий, що обпалював. Його можна було побачити тільки якщо знати, як і де дивитися.

Кілька довгих, майже вічних хвилин минуло в напруженій тиші. І зрештою вона промовила:

— Я не здивована. Я завжди це знала.

Мене пронизала ця фраза — не суворістю, а невимовним спокоєм у її голосі. Наче вона справді чекала цього. Я на мить перевела погляд на чоловіка, що стояв поруч із нею. Його очі були іншими. У них — смуток. Не гнів, не осуд, а саме гіркий, щемкий смуток, сповнений тінню розчарування. Він вірив… щиро, до кінця. Він прийняв мене всім серцем, радів за сина, і тепер — мовчки зітхав душею.

Мені стало нестерпно соромно. Серце стиснулося, ніби хтось обпік його зсередини.

— Мені дійсно шкода, — промовила я, зусиллям волі втримуючи голос рівним. — Усе, крім істинної причини мого перебування тут, було правдою. Моя повага до народу Альвхейму — щира. Кожне моє слово, кожен вчинок — усе справжнє. Я не шкодую, що збрехала… бо завдяки цій брехні я маю змогу стояти зараз перед вами.

— Це вже не має значення, — пролунав різкий, дзвінкий голос королеви, мов удар хлиста. — Ти зрадила! Ти обманула нас! І відтепер не маєш права ні просити, ні вимагати!

Я проковтнула клубок у горлі. Очікувала такої реакції… готувалася. Але коли це сталося — все одно було боляче. Я не збиралася відступати.

— Ваша Величність…

— Мовчи! — королева різко зірвалася з трону, її голос здійнявся грізною хвилею. — Вартові! Замкніть її, допоки я не вирішу, що з нею робити!

Та ніхто не зрушив із місця. Тиша згущувалась, наче туман перед бурею.

Королева метнула сердитий погляд у бік чоловіка.

— Кохана, — спокійно озвався Аеліяр, — ми маємо вислухати дівчину. Лише тоді винесемо справедливе рішення.

— Ні, — твердо, мов відсіч мечем, відказала вона.

— Заради сина. Вшануй його вибір. Він зробив це з причини, яку ми зобов’язані зрозуміти.

Королева на мить завмерла. Її погляд потемнів, і знову між ними спалахнув безмовний ментальний діалог. Я нічого не чула, але відчувала напругу в повітрі, мов перед грозою. Серце калатало так сильно, що стукіт віддавався в скронях.

Нарешті вона звернулась до Аелара:

— Яка причина змусила тебе порушити безліч законів Альвхейму, сину мій?

Аелар зробив пів кроку вперед. Його голос був спокійним, але кожне слово несло на собі вагу вибору.

— Віра. Я повірив у неї. Повірив в Енжелу та в її людей. Вони борються за життя. І їм справді потрібна наша допомога.

Він подивився на мене. В його погляді жила щемка ніжність і незламна підтримка. Потім він ледь помітно кивнув — знак, що час говорити настав.

— Ваша Величносте, — я зробила крок уперед, зібравши в собі всю рішучість. — Я — Енжела, донька Аріелли. І я прийшла просити вас про допомогу. На Землі триває жорстока, кривава війна…

— Нам немає діла до вашого кровопролиття, — різко перебила мене королева. Її голос був холодним, мов крига.

— А має бути! — вигукнула я, і мій голос розітнув тишу зухвало й упевнено, змусивши її здивовано звузити очі. — Ви живете тут, у власній утопії, відгороджені від усього, вдаючи, що все поза межами Альвхейму вас не стосується. Але ж це ви — ви самі створили тих, кого тепер зневажаєте! Це ви наділили людей Даром. Ви ж і прокляли їх. Ви дали життя сутінковому світові, а коли він не виправдав ваших очікувань — просто відвернулися!

Її обличчя залишалося непорушним, але я бачила — десь у глибині очей щось блиснуло. Я не зупинилась.

— Вас розчарували Семіни? Так, я це знаю. Бо вони не відповідали образу, який ви самі ж їм нав’язали. Бо вони не впорались із темрявою в собі так, як це зробили ви. Але ж ви — Альви — теж її відчуваєте. Ви знаєте гнів, лють, страх і жагу. Просто вам вдалося навчитися з цим жити. Ви навчилися контролювати. І тепер звинувачуєте інших у тому, що їм це не вдалося одразу? Це лицемірство!

Я зробила крок уперед, вже не стримуючи ані серця, ані вогню в грудях.

— Ви змусили нас вірити в чистоту, святість Альвів. Ви стали міфом. А насправді — ви такі самі. Ви теж помиляєтеся. То чому ж ви покинули своїх дітей? Чому залишили нас сам на сам із темрявою?

У залі стояла гнітюча тиша. Ніхто не зважився мене зупинити, жоден погляд не зміг змусити мене змовкнути. І я продовжила.

— Не відповідайте. Це вже не має значення. Минули тисячоліття… І знаєте що? Семіни навчилися жити з темрявою. Вони навчилися боротися — не з собою, а разом. Вони створили потужну організацію, що стримувала хаос і захищала рівновагу. Створили лад. Точніше… створювали. Бо тепер — усе зруйновано. І знову — через вас.

Я подивилася прямо в очі королеві. Мій погляд був твердим і вимогливим.

— Ви навіть не стежите за тим, що коїться на Землі. Не хочете знати. Не хочете визнавати свою відповідальність. Чому?

Королева злегка здригнулася. Її погляд став тривожним. Вона прокашлялась і, опустивши очі, тихо мовила:

— Тому що така воля Небесної Сфери. Такий закон. 

— Але ж ви залишили чотирьох Вартових Серця Атлантиди! — моя інтонація стала різкішою, але не тремтіла. — Навіщо? Ви ж самі знали, що одного дня Семіни навчаться приборкувати темряву… Що ми зможемо. Ви чекали нашого зростання, нашого пробудження! То чому перестали стежити за нами? Чому залишили нас?

— Годі! — голос одного з радників пролунав, як грім. — Дитя, ти забуваєшся! Як ти смієш вимагати відповіді від королеви Алеїне, Берегиня Небесної Сфери?!