Метьюз Джейсон - Червоний горобець

чого ви використовуєте термін «платформа», коли, говорячи про об’єкт, можна сказати просто і ясно — «субмарина».

— У такому разі хай буде субмарина, дякую, сенаторе, — сказав Бенфорд.

Став чекати продовження. Буше коротенько оскаржила застарілі потужності американських субмарин порівняно з балістичними човнами класу «Долгорукий», які почали застосовувати в російському морському флоті. «А вона начитана», — подумав Бенфорд. Сенаторка знову відійшла від теми.

— Але хіба ви не озвучите справжню проблему контррозвідки, повчальний урок, який ми отримали в Нью-Лондоні: що ані американська розвідка, ані органи правопорядку не спромоглися помітити, визначити й затримати офіцера російської розвідки, який майже п’ять років діяв на території Сполучених Штатів? Більш того: цей агент проник у програму явно легко, попри перевірки безпеки.

Буше постукала олівцем по нотатнику перед собою.

— Після закінчення Холодної війни, сенаторе, класичне використання агентів трапляється вкрай рідко. Навіть росіяни визнають, що це дорогий і малоефективний спосіб збору розвідданих, — сказав Бенфорд.

За жодних обставин він не розповість, як вони вийшли на того агента.

— Це зовсім не те, про що я питала, містере Бенфорд. Будьте уважніші. Я спитала, який з органів, на вашу думку, більш некомпетентний: ЦРУ чи ФБР?

— Я не маю думки з цього питання, сенаторе, — сказав Бенфорд. — Після Нью-Лондона, на превеликий жаль, у нас з’явилася більша рибина.

— І яка ж це рибина? — спитала Буше.

— У нас є підстави вважати, що росіяни мають незалежного інформатора. Когось, у кого є доступ. Лише починаємо заглиблюватися у справу; поки що не маємо доказів, — сказав Бенфорд.

— Годі вже вам витанцьовувати, — відрізала Буше. — Про що ви говорите?

Бенфорд глибоко й лунко вдихнув. Закрив свій звіт і склав на ньому руки. Поглянув на герб Сенату на стіні, понад головами членів комітету.

— Ми маємо фрагментарну інформацію, що в уряді США діє агент СВР з високим рівнем доступу до таємниць національної безпеки.

— Наскільки ви близькі до виявлення цього витоку? — спитав сенатор із Флориди.

— Ми не знаємо, хто це, де він діє і над яким проектом працює, — сказав Бенфорд. — Перевіряємо всі варіанти.

— Схоже, ви не маєте жодного уявлення, — сказала Буше.

— Сенаторе, для подібних розслідувань потрібен час, — втрутився сенатор із Нью-Йорка.

Буше засміялася.

— Так, знаю я про ці розслідування. Залучено сотні людей, всі отримують зарплату, але ніхто нікого не може спіймати.

Бенфорд дав членам комітету з хвилину поговорити між собою, перш ніж знову подав голос.

— Наразі ми намагаємося роздобути більше інформації, однак уже маємо непідтверджений доказ, що особа, про яку йдеться, ймовірно, страждає на оперізувальний лишай. Це може знадобитися нам пізніше, коли ми звузимо наші пошуки й почнемо перевірку.

— Це непереконливо, — сказала Буше, повертаючись до комісії. — Якщо колеги з комітету не мають заперечень, я прошу пробачення, але в мене ще одне важливе засідання в іншому комітеті.

Повернулась до Бенфорда:

— На сьогодні в мене все.

Буше встала з крісла, взяла папку й пішла до дверей. Решта сенаторів зашурхотіла паперами й замовкла, коли Буше відчинила масивні двері й вийшла з кімнати.

Бенфорд не підводив голови. Справу зроблено. П’ятнадця­теро з них почули «оперізувальний лишай». За два дні до цього троє заступників міністра оборони на брифінгу в Пентагоні почули те саме, а через три дні це почують і спеціальний помічник президента та старший начальник Управління оборони на засіданні обраних членів Ради нацбезпеки.

Защепнувши свій портфель у порожній залі засідань СКРК, Бенфорд уявив собі щокаті обличчя в Кремлі й подумав: «Що ж, товариші, хочете канарейку, буде вам канарейка».

***

Помічник Вані Єгорова викликав генерала Корчного до закритої кімнати для переговорів директора. Дмитрій покликав його, щойно Корчной ступив до свого кабінету й навіть не встиг повісити пальто у шафу й сісти та проглянути ранкові повідомлення. Здавалося, це щось термінове. Генерал кинув замріяний погляд на накриту тарілку з sirniki — гарячими сирниками з сиру зі сметаною, принесеними його секретаркою, які він планував з’їсти читаючи. Доки він повернеться, вони вже охолонуть і стануть як гумові. Виходячи з кабінету, він запхав до рота один із сирників.

Відколи він зрозумів, що Ваня грається в ігри, розставляє пастки на канарейок, підкопується під крота з ЦРУ в СВР, подвійне життя Корчного ускладнилося, перетворившись з усім відомої базової небезпеки на неминучий жах провини. Вже чотирнадцять років він жив під постійним тиском і навчився давати йому раду, але існувала різниця між тим, щоб шпигувати, ніким не поміченим, і тим, що за тобою полюють.

Щоранку, штовхаючи парадні двері Штабу, він не міг бути певним, що не зустріне кам’янолицих офіцерів служби безпеки, які виштовхають його з холу в бокову кімнату. Щоразу, коли на його столі дзвонив телефон, він не знав, чи це не виклик до кімнати без вікон, повної суворих облич. Кожен виїзд на вихідні був потенційним замаскованим арештом на просіці біля лісу чи на самотній дачі.

Корчной вийшов з ліфта й попрямував повз портрети. «Ну, привіт, старі моржі, — подумав він. — Уже впіймали мене?» Він зайшов до кімнати для нарад керівництва й побачив Ваню Єгорова, що сидів на краю столу й сміявся з чогось, що розповідав йому начальник Лінії КР Олексій Зюганов. «А ось і малий domovoi, гоблін, який затикав ув’язненим роти ганчірками, перш ніж застрелити їх у лоб, бо їхні крики з проханням пощадити дратували його», — подумав Корчной. Зюганов дивився на генерала, поки той підходив до них.

Велика мармурова голова Єгорова вилискувала, а його сорочка була свіжа й накрохмалена. Він обійняв свого старого друга й жестом запросив сісти.

— Я хотів зустрітися саме тут, Володю, бо тут можна поставити проектор. Оскільки ти керівник операції, я хочу показати тобі додаткові матеріали.

Він узяв пульт і натиснув на кнопку. На стіні показалась зерниста фотографія Натаніеля Неша: руки в кишенях пальто, згорблений від холоду, йде по нібито московській вулиці.

— Ти не знаєш цього чоловіка, Володю, але це офіцер ЦРУ Натаніель Неш, він керує зрадником. Він провів у Москві трохи менше двох років і виїхав приблизно півтора року тому.

Корчной спершу подумав, чи це фото часом не зробили, коли Нейт повертався з однієї з їхніх зустрічей. Затим подумав, чи це бува не якась саркастична вистава, аби спіймати його. Невже зараз розчахнуться двері кімнати й залетять охоронці? Невже Єгоров настільки підступний, невже може ось так мучити його? «Ні, — подумав Корчной, — так не може бути. Це твоє життя, вдихай його, обходь провалля, зберігай спокій».

— Цей Неш дуже вправний. Окрім одного промаху, нам ніколи не вдавалося відстежити бодай якусь дещицю його діяльності.

Єгоров спинився прикурити сигарету. Запропонував пачку всім за столом. Корчной почув слова, які, здавалося, підтверджували, що він поки що в безпеці. Хіба що це якийсь вправний обхідний маневр Єгорова.

— Особисто я вважаю, що зрадник десь у Службі, — сказав Єгоров, доки Зюганов спокійно розглядав на екрані зображення Неша.

Невже вони граються з ним, подумав Корчной. Зюганову притаманна ця диявольська риса.

— Щодо Служби — це лише припущення, — пробелькотів Зюганов. — Ясно тут лише одне. Американці не наражатимуться на надзвичайний ризик зустрічей у Москві з джерелом низького рангу.

«Скажи щось, поводься природно».

— Якщо ви