Ден Браун - Джерело

— Роберте! — крикнула вже з досадою Амбра. — Що ти робиш?! Це ж королівський палац Педральбес! Не міг же Едмонд Вінстона там…

— Нам не сюди, а он туди! — Ленґдон показав на сусідній квартал, розташований точно за палацом.

Амбра нахилилася й стала придивлятися, що так порадувало Ленґдона. Квартал формували чотири добре освітлені вулиці, і перетиналися вони так, що утворювали ромб, розташований у напрямку північ-південь. Єдиним ґанджем фігури був не дуже красивий нижній правий край із нерівним заломом.

— Упізнаєш цю криву лінію? — спитав Ленґдон, показуючи нерівний край ромба — добре освітлену вулицю, чітко помітну на тлі темних дерев з території палацу. — Бачиш вулицю, яка трохи прогинається?

Одразу роздратування Амбри розвіялось, і вона схилила голову набік, придивилася.

— Справді, якась знайома лінія. Де ж я її бачила?

— Поглянь на сам квартал, — мовив Ленґдон. — Ромб, тільки один край неправильний. Поглянь на два маленькі парки при кварталі. — Він показав їх: один круглий посередині, а півкруглий праворуч.

— Таке враження, що я знаю це місце, — сказала Амбра, — тільки не зовсім…

— Подумай про мистецтво, — мовив Ленґдон. — Про колекцію музею Ґуґґенхайма. Про…

— Вінстона! — закричала вона й здивовано поглянула на нього. — План цього кварталу — це ж точно та форма, що на автопортреті Вінстона в музеї Ґуґґенхайма!

Ленґдон усміхнувся.

— Так і є!

Амбра крутнулася до вікна і придивилася до ромбоподібного кварталу. Ленґдон теж поглянув униз і згадав автопортрет Вінстона — химерне полотно, яке не давало йому спокою весь вечір, відколи Вінстон його показав — не дуже доладну роботу в стилі Міро.

«Едмонд просив мене намалювати автопортрет, — казав Вінстон, — і я зробив його».

Ленґдон уже визначив, що око, намальоване приблизно по центру, — характерна деталь Міро — майже напевне вказує на те місце, де існує Вінстон, точку, з якої Вінстон дивиться на світ.

Амбра знову подивилась у вікно, зраділо і вражено.

— Автопортрет Вінстона — це не наслідування Міро. Це мапа!

— Саме так! — мовив Ленґдон. — Оскільки Вінстон не має тіла й фізичного образу себе, то його автопортрет буде радше стосуватися місця, де він розташований, ніж зовнішнього вигляду автора.

— Око, — сказала Амбра, — це точна копія з Міро. Але на картині воно одне, то, може, ним і позначене розташування Вінстона?

— Я подумав про те саме.

Ленґдон звернувся до пілота і попросив трохи зависнути над одним із двох маленьких парків у кварталі Вінстона. Апарат почав знижуватися.

— О Боже, — пробурмотіла Амбра, — по-моєму, я зрозуміла, чому Вінстон вирішив наслідувати саме стиль Міро!

— Правда?

— Ми щойно пролетіли над палацом Педральбес.

— Педральбес? — перепитав Ленґдон. — Так це ж назва…

— Так! Це назва одного з найвідоміших ескізів Міро. Вінстон, мабуть, дослідив цю місцевість і виявив зв’язок із художником!

Ленґдон мав відзначити, що Вінстон виявився особистістю дуже творчою, і професора охоплювало якесь дивне піднесення від того, що він скоро знову зустрінеться зі штучним інтелектом, який створив Едмонд. Вертоліт знижувався, і Ленґдон бачив темний обрис будівлі точно на тому місці, де Вінстон намалював своє око.

— Дивись… — показала Амбра. — Напевне, там!

Ленґдон придивився до будинку, затіненого великими деревами. Навіть із повітря він справляв враження.

— Ніде не світиться, — сказала Амбра. — Як гадаєш, ми зможемо потрапити всередину?

— Ну має ж хтось там бути, — сказав Ленґдон. — В Едмонда там, певне, є якісь працівники, особливо сьогодні. Коли вони зрозуміють, що в нас пароль Едмонда, — гадаю, вони й самі кинуться нам допомагати запустити презентацію.

За п’ятнадцять секунд вертоліт сів у великому півкруглому парку на краю східної частини кварталу Вінстона. Ленґдон з Амброю вискочили, вертоліт одразу ж здійнявся й полетів до стадіону, де пілот мав очікувати на подальші вказівки.

Обоє поспішили темним парком до середини кварталу, перетнули маленьку вуличку Пасседж дельс Тіллерс і рушили вглиб. Попереду видніли обриси великої, масивної будівлі, оточеної деревами.

— Не світиться! — прошепотіла Амбра.

— І паркан, — сказав Ленґдон, насупивши брови: перед ними височіла триметрова кована огорожа, яка оточувала весь комплекс. Він зазирнув крізь ґрати, але будівлю, навколо якої був справжній ліс, видно було погано. Професор теж здивувався й перейнявся: світла ніде видно не було.

— Ось. — Амбра показала на щось метрів за двадцять понад огорожею. — По-моєму, там вхід.

Вони рушили понад парканом і виявили чималий турнікет — він був надійно замкнений. При турнікеті була кнопка зв’язку — і не встиг Ленґдон прикинути варіанти дій, як Амбра вже її натисла.

З динаміка почувся дзвінок, другий, потім відбулося з’єднання.

І тиша.

— Алло! — сказала Амбра. — Алло!

У динаміку ніхто не відгукнувся. Тільки відкрита лінія зловісно гула.

— Не знаю, чи ви мене чуєте, — промовила директорка музею, — але я Амбра Відаль, зі мною Роберт Ленґдон. Ми близькі друзі Едмонда Кірша. Ми були з ним цього вечора, коли він загинув. У нас є інформація, яка б дуже допомогла Едмондові, Вінстону і, я думаю, всім вам.

Почулося клацання.

Ленґдон одразу штовхнув турнікет, той піддався.

Він полегшено зітхнув:

— Я ж казав: хтось є вдома!

Обоє швидко пройшли турнікет і рушили між дерев до темної будівлі. Вони наближались — і дах споруди набував дедалі чіткіших обрисів на тлі неба. Виявилося, що дах увінчує геть несподіваний знак заввишки з п’ять метрів.

Амбра і Ленґдон різко зупинилися.

«Що ж це таке? Не може бути! — подумав Ленґдон, але знак угорі було годі переплутати з будь-чим. — В Едмонда на даху комп’ютерної лабораторії — розп’яття?!»

Кілька кроків — і Ленґдон уже вийшов з-під дерев. І тут його очам відкрилося неочікуване видовище: давня готична церковця з великим вікном-розеткою, двома кам’яними вежами та елегантною брамою з барельєфами католицьких святих і Діви Марії.

Амбра жахнулася.

— Роберте, ми, по-моєму, вломилися на територію церкви. Ми не туди потрапили.

Ленґдон побачив перед церквою знак і розреготався.

— Ні-ні, — зрадів він, — я якраз гадаю, що ми потрапили саме туди, куди слід!

Про це місце кілька років тому писали в новинах, тільки Ленґдон тоді не зрозумів, що воно розташоване в Барселоні. «Високотехнологічна лабораторія в колишній католицькій церкві». Ленґдон мав відзначити, що зухвалому атеїстові таке місце мало би здатися ідеальним для створення безбожного комп’ютера. Дивлячись на церкву, яка перестала бути храмом, професор внутрішньо здригнувся, зрозумівши, що долучається до здійснення того пророцтва, яке Едмонд обрав собі за пароль.

«Релігії усі похмурі згаснуть & наука добра візьме трон».

Ленґдон показав Амбрі табличку.

Там було написано:

Барселонський суперкомп’ютерний центр

Centro Nacional de Supercomputación

Амбра здивовано поглянула на нього:

— У Барселоні суперкомп’ютерний центр