Ден Браун - Джерело

іншим чоловіком, — Мартін роздратовано поглянула на Ґарсу. — А чому ви про це допитуєтесь? Особливо зараз, коли знаєте, що король сам телефонував агентові Фонсеці й розповів про викрадення?

— Я не можу повірити, що король би взагалі ризикнув неправдиво звинуватити відомого американця у викраденні людини, — зауважив Ґарса. — Хіба що він…

— Збожеволів? — перебила вона.

Ґарса мовчки подивився на неї.

— Командоре, — не відступалася Мартін, — не забувайте, його величність дуже нездоровий. Може, це якесь непорозуміння?

— Чи, навпаки, прояснення думки! — зауважив Ґарса — Хай там що робила майбутня королева, а зараз вона в безпеці й під наглядом гвардійців.

— Власне! — Мартін уважно подивилася на нього. — То що ж вас хвилює?

— Вальдеспіно, — відказав Ґарса. — Визнаю: мені він не подобається, але щось мені підказує, що він не може стояти ні за вбивцею Кірша, ні за всім рештою…

— А чому? — єхидно спитала вона. — Бо священик? По-моєму, досвід нашої інквізиції вже показує, як церква може виправдовувати радикальні засоби. На мою думку, Вальдеспіно самовпевнений, безжальний, хитрий і занадто схильний до секретів. Я нічого не забула?

— Забули! — різко відказав Ґарса, сам дивуючись, що виправдовує нелюбого єпископа. — Вальдеспіно такий і є. Але він також людина, для якої традиція і честь — це все. Король, який практично нікому не довіряє, до сьогодні непохитно вірить саме єпископові. Як на мене, дуже важко думати, щоб людина в такій пошані у короля спромоглася б на таку зраду, про яку ми говоримо.

Мартін зітхнула й вийняла телефон.

— Командоре, мені прикро підривати вашу довіру до єпископа, але мушу. Оце показав мені Суреш. — Вона натисла кілька кнопок і показала телефон Ґарсі.

На екрані було довге повідомлення.

— Це скриншот повідомлення, яке єпископ Вальдеспіно отримав сьогодні ввечері, — прошепотіла вона. — Прочитайте — і, гарантую, ваша думка зміниться.

Розділ 80

Попри біль, який розкочувався тілом, Роберт Ленґдон відчував дивне піднесення, майже ейфорію, коли вертоліт із гуркотом злетів над дахом храму Саграда Фамілія.

«Я живий!»

Він відчував, як у крові наростає адреналін, неначе тільки допіру вповні збагнув усе, що діялося протягом вечора. Дихаючи якомога повільніше, Ленґдон зосередив увагу не на власному тілі, а на тому, що видно за вікном.

Навколо до неба здіймалися потужні шпилі, але ось уже храм весь опинився внизу й розчинився серед мереж вуличних вогнів. Ленґдон дивився вниз на розсип кварталів: не простих прямокутників чи квадратів, а заокруглених восьмикутників.

«Ейшампль», — подумав Ленґдон. Розширення.

Передовий архітектор-містобудівник Ільдефонс Сердá розширив перехрестя в цьому районі, зрізавши кути кварталів, так що утворилися міні-скверики з кращим оглядом, вільнішим повітрям і місцем для столиків вуличних кав’ярень.

— ¿Adónde vamos?[79] — крикнув пілот через плече.

Ленґдон показав туди, де у двох кварталах на південь Барселону навкіс перетинав найширший, найсвітліший і найточніше названий проспект.

— Авеніда Діагональ! — гучно пояснив Ленґдон. — Al oeste[80].

Проспект Діагональ на мапі Барселони не помітити неможливо. Він перетинає все місто — від ультрасучасного хмарочоса Діагональ Зеро-Зеро до давніх трояндових садів парку Сервантеса — десятиакрового зеленого пам’ятника найвідомішому письменникові Іспанії, авторові «Дон Кіхота».

Пілот кивнув і розвернув машину на захід, рухаючись понад скісним проспектом у бік гір.

— Адреса? — спитав пілот. — Координати?

«А я адреси не знаю», — зрозумів Ленґдон.

— Летіть до футбольного стадіону.

— ¿Fútbol? — здивувався пілот. — ФК «Барселона»?

Ленґдон кивнув, не маючи жодних сумнівів, що стадіон славетного барселонського клубу в кількох кілометрах від Діагоналі пілот точно знає.

Пілот наддав швидкості й повів машину над проспектом.

— Роберте? — тихо спитала Амбра. — Ти як?

Вона уважно подивилася на нього: чи удар головою не зашкодив його здатності міркувати.

— Ти казав, що знаєш, де шукати Вінстона.

— Знаю, — відказав він. — Туди я нас і веду.

— На стадіон? Невже ти вважаєш, що Едмонд поставив свій суперкомп’ютер на стадіоні?!

Ленґдон похитав головою.

— Ні, стадіон — це просто хороший орієнтир для пілота. Мені потрібна будівля біля нього: ґранд-готель «Принцеса Софія».

Амбра стурбувалася ще дужче.

— Роберте, по-моєму, ти щось безглузде кажеш. Не міг же Едмонд поставити Вінстона в розкішному готелі! По-моєму, тебе треба терміново везти в лікарню.

— Я при своєму розумі, Амбро. Повір мені.

— То куди ми прямуємо?

— Куди ми? — Ленґдон грайливо провів рукою по підборіддю. — Здається, це одне з двох питань, відповіді на які сьогодні обіцяв Едмонд…

Амбра не розуміла, сміятися чи дратуватися.

— Перепрошую, — промовив Ленґдон. — Я зараз поясню. Два роки тому ми з Едмондом обідали на вісімнадцятому поверсі «Принцеси Софії».

— І Едмонд прийшов разом зі своїм суперкомп’ютером? — засміялася Амбра.

Ленґдон теж усміхнувся.

— Не зовсім. Едмонд прийшов пішки, а за обідом розповів, що ходить до цього клубу майже щодня, бо той дуже зручно розташований — лише у двох кварталах від його комп’ютерної лабораторії. Також він по секрету мені говорив, що працює над новітнім проектом зі штучного інтелекту і страшенно заінтригований його потенціалом.

Амбра раптом проясніла.

— То це ж точно Вінстон!

— От і я так думаю.

— І Едмонд зводив тебе до тієї лабораторії?

— Ні.

— Може, розповів, де вона?

— На жаль, це він тримав у таємниці.

В очах Амбри знову з’явилася тривога.

— Однак, — сказав Ленґдон, — Вінстон нам по секрету розповів, де вона!

Амбра не зрозуміла.

— Та ні, не було такого.

— Запевняю, було, — мовив, усміхнувшись, Ленґдон. — Він практично цілому світу про це сказав.

Не встигла Амбра попросити пояснень, як пілот гукнув:

— ¡Ahí está el estadio![81] — і показав великий барселонський стадіон попереду.

«Швидко ж як!» — подумав Ленґдон, поглянув назовні й пройшовся поглядом уздовж лінії від стадіону до близького ґранд-готелю «Принцеса Софія» — хмарочоса на широкій площі біля проспекту Діагональ. Ленґдон сказав пілотові проминути стадіон і зависнути в повітрі над готелем. Кілька секунд — і гвинтокрил уже знявся на кількадесят метрів угору й завис над готелем, де два роки тому обідали Ленґдон з Едмондом.

«Він казав, що лабораторія за два квартали звідси».

З висоти пташиного лету Ленґдон роздивлявся околиці готелю. Вулиці навколо утворювали не такі прямокутні квартали, як біля Сагради Фамілії, а неправильних та округлих форм.

«Це десь тут».

Дедалі більше сумніваючись, Ленґдон дивився на всі боки, шукаючи ту саму форму, яку йому підказувала пам’ять.

«Де ж воно?»

Тільки поглянувши на північ, у бік кільця на площі Пія XII, Ленґдон відчув слабеньку надію.

— Туди! — сказав він пілотові. — Летіть, будь ласка, до того гаю!

Пілот пішов на зниження й пролетів по діагоналі один квартал на північний захід, відтак зависнув над гаєм, на який показував Ленґдон.