В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

Інтуїція підказувала: так. Але настороженість у нього не минала.

– Хто ви такий? – нарешті поцікавився він крізь хвилювання.

– Звичайні нормальні люди, – спокійно відповів Лисиця.

– Ага, – роздратовано закивав циркач, єхидно посміхаючись. – Розповідіть моя бабуся. Кажіть, бо не буду говорить.

– Не у твоїй ситуації права качати, – осадив сміливця Ігор, наблизившись до його обличчя. – Ти серйозно залетів, друже. Із шансів у тебе – тільки молитва. І то не факт, що спрацює.

– Можете мене вбити, – гнівно відповів Метальник, – але не сказать ні слова, поки не знати, хто ви.

– Сказано ж тобі, – вимовив жорстко Богдан, – звичайні люди.

– Ага, – знову закивав «затриманий», – німа вам чого робити, як ходить за мною. Хе! «Звичайні люди». Ви – спецслужба?

– Якщо тобі стане легше, то так, – чмихнув Марченко.

– Я все сказать, – раптово скис недавній сміливець. – Тільки не продавати Беллі.

Ого! Ситуація ставала симпатичною. А симпатичне завжди подобається. Причому – всім.

– А ми зробимо так, – зобразив «високу договірну сторону» Ігор. – Ти розказуєш усе, а ми – рота на замок. Ключове слово – «все».

– Я подумать, – крізь зуби вичавив Метальник.

– «Протест відхилено», – знущальницьки вимовив Богдан. – Правильно – «умови прийнято». Я зрозуміло пояснив?

Вуєнс почав тупцювати, ніби жеребець, що, застоявшись, збирається дременути всіма чотирма. На волю. В пампаси.

– З вами неможливий домовлятися, – сказав він із розпачем. Навіть із бажанням провалитися. Глибоко й надовго.

– У тебе немає вибору, – випалив йому в обличчя Ігор. – Ти трошки «вляпався». Гм… Та ні. Трохи більше, ніж трошки.

– «Вляпався» – це «дупа»? – із серйозним фейсом запитав Вуєнс і з надією став чекати відповіді.

– Ні, – першим відгукнувся професор. – «Дупа» – це «повний кирдик». А «вляпався» – «просто кирдик».

У Метальника стався розрив матриці. Хоча ні. Просто згоріли запобіжники. Але йому й цього вистачило. Щоб упасти в ступор.

– Ви не можете говорить простіше? – видав роздратовано Вуєнс. – Я не все розуміти.

– О’кей, – зіграв у тлумача Лисиця. – Мій товариш сказав, що тобі краще говорити все, що знаєш. Ти в програшній ситуації. Тут правила диктуємо ми. А ти мусиш їх виконувати. Так у житті завжди. Одні встановлюють правила. Інші мусять їм підкорятися. Правилам.

Метальник спохмурнів іще більше, хоча здавалося, що далі вже нікуди. Таки є. І, схоже, відразу втямив, що таке «дупа». Чи – точніше – «повний кирдик».

– Добре! – пішов ва-банк він. – Тільки дайте клятва, що Белла ні про що не дізнатися.

Він по черзі дивився на «спецагентів», чекаючи хоча б сто грамів надії. І вже згоден був на п’ятдесят.

«Він її реально боїться, – подумав Лисиця. – І це не гра. Чому? Грізна й жорстока Белла… Гм… Цікавий персонаж».

Богдан її, звісно ж, ніколи не бачив, але уявив отаманшею з радянського мультика «Слідами бременських музикантів». Черепний комп видав саме таке. «Циганські мотиви»…

– А якщо не дамо? – Ігор вирішив випробувати ще й цей варіант.

– Тоді вбивати, – аж подався вперед «затриманий». Рішучість прозвучала непідробна. – Що хотіть робити зі мною, а я нічого не сказати. Особливо проти Белла. Ви не знати, хто вона насправжні.

«Ого! – промайнуло в Лисиці. – А це вже й зовсім цікаво».

– Гаразд, – перекинувся на «доброго слідчого» Богдан. – Обіцяємо. Але за це ти відповідатимеш, як перед священиком.

– О’кей, – здався Метальник. – Сповідання я любити.

«Отже, він боїться її більше смерті, – подумав професор. – Хто ж вона така? Звідки цей тваринний страх?»

– Ти знав такого собі Платона Піменова? – запустив перше питання «поганий слідчий».

– Ні, – здивувався Вуєнс. – А хто це?

– Татуювальник.

– Не знати. Уперший чую.

– А в тебе є тату?

– Є.

– Давно робив?

– Ріків вісім.

– Де?

– У Кампобассо.

– А це де?

– Італія. Місто таке. Реджіон Молізе. Провінція Кампобассо.

– Ближче не було? – не втерпів Лисиця.

– Гм… – подивився презирливо Метальник. – Ближче? Що ви знаєш про кохання? Що ви знаєш про моє життя? Я говоритиму інглиш. А ти перекладать, – подивився він на Богдана.

– Годиться, – кивнув професор.

Вуєнс почав повільно. Ніби обдумував, яке слово краще підходитиме. Щоб дійшло до цих тупоголових агентів.

Лисиця теж не поспішав. Спочатку у все в’їжджав. А вже потім «світив» Марченку.

«…У Римі, на гастролях, я познайомився з дівчиною. Її звали Доротея. Гм… Красиво… Романтично. “Подарунок Бога”. Так перекладається її ім’я. І це правда. Її мені й справді наче Небеса подарували… Таке кохання… Шаленіли одне від одного. Але… Не все так просто. Через тиждень знайомства ми поїхали до її батьків у Кампобассо. Щоб мене познайомити. Я вже бачив її щасливою дружиною щасливого мене. Але…»

Метальник зупинився. Проковтнув. Відвів очі. Спогади прогнали гнів і рішучість. Принесли гіркоту та біль. І Вуєнс зараз боровся з ними обома. Навіть незрячий побачив би, як це йому непросто.

«…Увечері ми вийшли прогулятися. Ішли, тримаючись за руки. І щасливіших за нас тоді не було в цілому світі. Тоді я так думав. Але… Під’їхала машина. З неї вискочили кілька молодиків у масках. Мене звалили й почали бити ногами. А її… Її запхали в машину й повезли. Усе відбулося блискавично. Ніхто нічого не зрозумів. Номерів я не запам’ятав… Прийшов до тями. Викликав поліцію. Почали шукати. І – знайшли. Але… мертвою. Ті мерзотники поглумилися над нею. Пізніше я дізнався, що то кавалер її колишній. Якому вона відмовила. І він не вибачив. Стежив за нею, щоб помститися. Ось така майже вендета… Я побув ще кілька днів у її батьків. Намагався заспокоїти. І бачив, що їм так легше. Але в цілому Всесвіті не було нікого, хто б міг заспокоїти мене. І не буде… Тоді я пішов до татуювальника й зробив оце…»

Вуєнс оголив плече:

– Ось.

«Агенти» прикипіли. Хрест і троянда. Вражаюче красиве зображення. І такої ж сили сумне. А знизу – ім’я дівчини готичним шрифтом[174].

– І після того ти став злим на весь світ? – запитав Ігор.

– Ні, – розгублено відповів циркач. – Не на весь. На себе. Але те вже минать.

– А ти когось убивав? – різонув професор. Це питання чекало того моменту, коли «клієнт» опиниться в релаксі. Щоб несподівано. Щоб ошелешити.

Метальник знову напружився. Ніби щур, якого притиснули віником. Ще мить – і почне його гризти. Щоб вирватися. Але цього не сталося. На волю вирвалося тільки напруження. Решта лишилася тут.

– Було, – опустив очі Вуєнс.

Лисиця теж перетворився на пружину. Ніби допитували зараз його. І випрямлятися теж йому.

– І кого ж? – захотів почути бажану відповідь Марченко.

– То давній історія… – опустив очі циркач. – Ми виступать у Стамбул. Я випить. Зовсім трохи… Коньяк. І ніж полетіти погано… Застрять його око. Він пожити ще десь із годину. – Важко видихнув. – Але я своє відсидіти. Це ж випадковий…

– Суд це визнав? – офіційно-діловим тоном запитав донкор.

– Угу, – задивився в бік, ніби там побачив усі ті події. Чи так простіше брехати?

– І після того ти й далі працюєш? – Ігор подався назад від здивування.

– Я приховать це… – Циркач почав говорити, ніби школяр, що розгатив м’ячем вікно. – Белла, правда, потім дізнатися. Але нікому не казать. І залишив мене із собою.

– Сподобався? – здогадався «поганий слідчий».

– А хто вона, ця всесильна Белла? – закинув свою вудочку Богдан.

– О-о-о! – прорізалось на обличчі захоплення. – Сильний жінка. Ну, не в руках… Хоча і в руках теж… Сильна характер. Харизма. Цирк наш на ній триматися.

– Але ж вона не хазяйка? – гнув «логіку» донкор.

– Не хазяйка, – кивнув циркач. – Але її влаштовувать. Має все, що треба. Давно б могла жить на Монте-Карло. Але любити кочувать. Циганка ж. Її вигнати з табір. Як ще дівчина була…

«Оппппа! – наїжачився професор. – Щоб вигнали з табору, серйозне треба вчудити. Убивство, наприклад…»

– А що ви робили у вівторок увечері? – кинув і свого камінця до спільної купи Лисиця. – Вистави ж наче не було.

– Я був з Белла, – повернувся до нього Метальник.

– Це не алібі, – фиркнув професор.

– Я знати, – різонув гнівом Вуєнс. – Але казать, як є.

– Вона може це підтвердити? – далі розмотував клубок Лисиця.

– Угу, – спокійніше сказав циркач.

– Добре, – почав накреслювати