Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

— Розповіси мені, що сталося?

Це був тиждень прийняття клятви братства в університеті, сказав він. Я знала, що стати членом братства було його мрією ще зі старшої школи. Коли він вступив до університету, його мрія стала для нього ще важливішою, сказав він. Студентські спілки складали вагому частину соціальної структури університету, і всі його друзі цього тижня мали пройти посвяту, тож і для нього вступ до братства видавався необхідним для соціального виживання. Він чув плітки про злі та неприйнятні обряди в інших братствах, тому своє братство обирав дуже ретельно. Йому подобалася расова різноманітність серед членів братства та акцент на соціальній роботі. Воно здавалося йому найслушнішим варіантом. Багато його друзів нервували через дідівщину у своїх братствах, але Карлос через це не хвилювався. Він був переконаний, що знущання над новачками мало за мету допомогти юнакам швидше влитися до групи, поки воно не виходило за межі.

Але його тиждень посвяти виявився не таким, яким його уявляв собі Карлос.

— Що не так? — питаю я.

— Мій куратор — деспот.

Він розповів, що куратор новачків був неймовірно агресивний, знаходив слабкі точки та тиснув на них якомога сильніше. Одному юнакові він казав, що його музичний смак «гейський». На одній із зустрічей він подивився на Карлоса та сказав: «Ти схожий на дивака, що мав би стригти мій газон».

— Що ти тоді відчув?

— Я був такий розлючений. Хотів ударити його кулаком в обличчя.

— А що ти зробив?

— Нічого. Він хотів мене зачепити. Я не відреагував.

— Що сталося потім?

Карлос розповів мені, що того ранку куратор наказав йому та іншим новачкам прибрати у будівлі братства, призначивши кожному окреме завдання. Карлосові він видав щітку для унітаза та пляшку засобу для чищення. І ще дав гігантське сомбреро. «Носитимеш це, коли драїтимеш унітази. Носитимеш і потім, коли підеш до класу. Єдине, що тобі дозволено казати впродовж дня, це «Sí, señor»22». Це було публічне приниження, жахливий акт расизму, але якщо Карлос хотів приєднатися до братства, він мав пересилити себе та стерпіти приниження.

— Я відчував, що не можу сказати «ні», — мовив Карлос. Його голос здригнувся. — Це було жахливо. Я не хотів втратити своє місце у братстві лише через те, що мій куратор козел. Я не хотів дати йому виграти.

— Я чую, який ти злий.

— Я розлючений. І збентежений. І розгублений. Я відчуваю, що мав би могти прийняти це без такого засмучення.

— Розкажи мені ще.

— Я розумію, що це зовсім не одне і те ж, але коли я в сомбреро драїв унітази, то згадував ту історію, що ви розповідали мені, коли були в таборі смерті, коли вас примусили танцювати. Пам’ятаю, як ви казали, що були дуже перелякані та що ви перебували у в’язниці, але почувалися вільною. Що охоронці були більше ув’язнені, ніж ви. Я знаю, що куратор ідіот. Чому я не можу просто зробити те, чого він від мене хоче, та все одно почуватися вільним усередині? Ви завжди казали мені, що значення має не те, що коїться назовні, а те, що всередині. Я пишаюся своїм мексиканським походженням. То чому це лайно має для мене значення? Чому я не можу просто бути вищим за це?

Це було дивовижне запитання. Де віднайти нашу волю? Чи достатньо знайти внутрішню силу та внутрішню правду — або наші права та можливості також потребують від нас дій зовнішніх? Я справді переконана, що те, що відбувається всередині, важить більше. Також я переконана в необхідності жити згідно з нашими цінностями та ідеалами — з власною мораллю. Я вірю у важливість того, аби захищати правильні речі та протистояти несправедливості та жорстокості. І ще я вірю у вибір. Свобода полягає в дослідженні відкритих для нас варіантів вибору та їхніх наслідків.

— Що більше ти маєш варіантів, — сказала я, — то менше почуватимешся жертвою. Давай обговоримо, які в тебе є варіанти.

Ми склали перелік. Першим варіантом для Карлоса було ходити по кампусу в сомбреро до кінця дня, кажучи лише «Sí, señor». Він міг погодитися на будь-які інші приниження, що спадуть його кураторові на думку.

Інший варіант — протест. Він міг сказати кураторові, що відмовляється виконувати завдання.

Або відкликати свою заяву на вступ до братства. Покласти сомбреро зі щіткою та піти геть.

Карлосу не подобалися наслідки всіх трьох варіантів. Він не хотів відчувати сором та неспроможність через капітуляцію перед покидьком, який до того ж не цурався расистських принижень. Він відчував, що більше не міг відігравати расистські карикатурні сценки, не втрачаючи самоповагу, — якби він і далі корився покидькові, то надавав би йому сили, а сам би ставав слабший. Але демонстративна непокора кураторові могла вилізти боком — фізичною небезпекою та соціальною ізоляцією. Карлос боявся, що на нього нападуть, і він муситиме захищатися. Він не хотів, аби його охопила несамовитість, не хотів потрапити в пастку свого куратора, що навмисне доводив його до сказу, він не хотів брати участь у публічних сварках. Також Карлос боявся стати зневаженим братством та іншими новачками — саме тим товариством, якого так прагнув. Третій варіант — піти геть — був не кращий. Він мусив поступитися своєю мрією, своїм прагненням бути прийнятим, але він не мав бажання поступатися цим.

Перебираючи можливі варіанти, Карлос відкрив четвертий. Замість відкритого протистояння з куратором, що, як він боявся, могло перерости в жорстоку бійку, він міг звернутися зі скаргою до того, хто мав більший вплив. Карлос вирішив, що краще звернутися до президента братства. Він знав, що може донести цю справу на верхівку драбини, — на розгляд деканові університету, якщо з’явиться така необхідність, — але визнав за краще розпочати з більш місцевої розмови. Ми відпрацювали зміст та інтонацію його промови. Йому було важко залишатися спокійним, коли ми повторювали знову і знову, але після кількох років терапії зі мною він добре знав, що коли в тебе уривається терпець, то на якусь мить ти можеш почуватися сильним, але насправді ти віддаєш свою владу. Сила не реагує, а відповідає — переживаючи почуття, розуміючи їх та плануючи ефективні дії, аби підштовхнути тебе ближче до