Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

— Чекай, — кажу, підтягуючи до себе лептоп і відкриваючи теку вхідних, щоб подивитися Сарин е-мейл.

— Так, мені треба йти, Лу, маля щойно впісялося без підгузка, — каже вона й сміється. — Я підпишуся на тег Рони на Твіттері. Не зіпсуй його!

Вона вимикається, а я відкриваю її дарунок: квиток на потяг в один кінець до Единбурга.

23 грудня

Джек

Трясця. Перед моєю квартирою чергує преса, мобільник дзвенить без упину, відколи я вдома з минулого вечора. Кожен хоче дізнатися, хто така Рона, бо з нашої розмови кожному віслюку зрозуміло, що ми знаємо одне одного дуже-дуже добре. Неймовірно, я щойно прокрутив теленовини — їм немає більше про що говорити? В іншу пору року таке просто не могло б статися. Шотландія офіційно схибнулася на катастрофі різдвяної історії кохання, і я, здається, тут у ролі Г’ю Ґранта.

Мобільник знову розривається. Мушу відповісти, бо це бос.

— О’Маро! — гавкає він. — Що це все таке?

Я намагаюся відповісти.

— Усе це трохи божевілля, Еле. Вибач, друже.

— Комутатор блимає яскравіше за ялинку, синку! Уся довбана країна намагається дізнатися, чи Рона зателефонує знову. Ти б краще відірвав свій худий зад і в темпі вальсу зробив так, щоб вона точно ще раз подзвонила!

Як і зазвичай, він чхати хотів на всілякі соціальні умовності та кидає трубку без прощання. Я стою посеред вітальні та чухаю потилицю. Що, в біса, я повинен робити далі? Не думаю, що можу навіть вийти з дому так, щоб на мене не кинувся натовп. Дивлюся на мобільник і нарешті зважуюся зателефонувати іншій людині, з якою мені дійсно потрібно поговорити.

«Привіт, це Лорі. Я не можу зараз відповісти. Будь ласка, залиште повідомлення, я одразу вам перетелефоную».

Жбурляю телефон і сідаю так, щоб мене не було видно з вікон.

Ніколи раніше не заходив до студії з чорного ходу. Ми його зберігаємо для гостей-знаменитостей, які час від часу можуть завітати до нас на сніданкову програму.

— Дуже запишався, так, друже? — жартує Рон, наш шістдесят-з-чимось-річний охоронець, пропускаючи мене через ці двері. У цю нічну пору він зазвичай сидить у нас на вахті, розгадуючи кросворд. — Іди вже.

Я дістаюся ліфтом до останнього поверху і, коли виходжу з нього, отримую невеличкі овації від команди чергового персоналу.

— Дуже смішно, — знизую плечима, скидаю пальто, показую Лєні великий палець крізь скло студії.

Вона в ефірі переді мною щоночі і тепер махає мені, як дурна, а потім складає пальці рук у формі сердечка. Чудово. Не думаю, що в Шотландії є бодай одна людина, яка не знає зараз про мене й Лорі. Чи Рону. Я набирав її ще разів десять, але вона все не відповідає. Увесь цей цирк, напевно, налякав її. Я ледь не набрав її маму минулого вечора, але втрутився здоровий глузд. Упевнений, що остання річ у світі, яка зараз потрібна місіс Джеймс, це — мій нічний дзвінок із повідомленням, що я не можу знайти її дочку.

Лорі залягла в сховок, і ціла країна чекає від мене, що я її знайду.

Лорі

А ось тепер мені доведеться збрехати таксистові. Усе, що я знала, — це була назва Джекової радіостудії, та коли вимовила її, перше, що він запитав, було: «Ось тут, ви не та Рона, еге ж?» Він жартує, але мій шлунок скручується вузлом щоразу, як таксист дивиться на мене в дзеркало заднього виду, коли ми проїжджаємо гамірними вулицями міста, прикрашеними різдвяними вогниками. Я тут. Я дійсно тут. Я була в потязі з четвертої години пополудні. Думала, що довгий шлях допоможе мені якось привести думки до ладу. Що я маю сказати Джекові? Що робитиму, коли дістануся Единбурга? Але, зрештою, просто поклала голову на холодне скло та дивилася на зміни пейзажу за вікном, а поїзд мчав на північ.

Це набагато гарніше місто, ніж я собі уявляла. Величні сірі будівлі та грандіозна архітектура. Можливо, враження підсилюється тим, що вулиці блищать від морозу та сніжинки кружляють у повітрі, але атмосфера — на межі магії. За два дні Різдво. Бруківкою вештаються гуляки, що висипалися з барів і пабів, а весь простір пронизує святкова музика, що лунає з радіо в нашому таксі.

— Ось, ми на місці, лялю, — водій зупиняється біля автобусної зупинки, допомагає мені вийти. — Воно тут, — киває через дорогу на будинок зі скляним фасадом. — Хай щастить тобі потрапити всередину сьогодні.

Дивлюся в напрямку його погляду, і моє серце завмирає: я бачу натовп преси й фотографів, які скупчилися навколо кам’яних сходів будинку. Оглядаюся на таксиста, розгублена.

— Скільки з мене, будь ласка? — мій голос тремтить і зривається.

Він дивиться через вулицю, хитає головою.

— То ти вона, еге ж?

Я киваю, перелякана. Не знаю, чи можна йому довіряти, але зараз у мене немає кращого виходу.

— Я не знаю, що маю робити.

Він барабанить пальцями по керму, думає.

— Сиди тут, — потім умикає аварійні сигнали, виходить із автівки та біжить до будинку радіостудії, ухиляючись від потоку машин.

Джек

Кожен, хто телефонує до нас, питає щось про Рону чи дає мені якусь пораду, як повернути її, а я намагаюся відкараскатися від них, як тільки можу, чемно. Уже майже виснажений цієї ночі та готовий поставити слухачам «Нью-Йоркську казку», коли Лорн хитає головою зі своєї кабінки та каже мені, що є ще один, останній дзвінок на лінії. Я вмикаю червоний вогник, дивлюся, як він блимає, і чекаю.

— Гей, Джеку. Це знову я. Рона.

Нарешті.

— Гей ти, — кажу я і, здається, чую, як уся країна зітхає з полегшенням. — Так добре знову з тобою говорити. Я не був упевнений, чи ти зателефонуєш.

— Я сумувала за тобою, — каже вона.

У її голосі — м’які хриплі нотки, хотілося б, щоб їх чув лише я.

— Я теж сумував за тобою — останні дев’ять років, — голос мій ламається.

Зараз я можу сказати Лорі лише правду. І мені байдуже, хто мене слухає.

Я чую, як вона втягує повітря, а за перегородкою, в офісі, моя асистентка Гейлі встає зі свого місця й усміхається мені крізь скло, сльози