Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

— Морісе!

Натаніель майнув за найближчий стелаж і причаївся там, ледве дихаючи. Він почув, як відчинилися дальші двері. Хлопчина потихеньку, дюйм за дюймом, повернув голову й виринув з-за книжок. Інший стелаж затуляв від нього дальшу частину галереї, проте Натаніель помітив крізь проміжок між двома полицями червоне зморшкувате обличчя старого Скайлера. Самого ж Лавлейса видно не було.

— Що сталося, Саймоне? Навіщо ти прийшов?

— Приніс тобі подарунок, — безжурно відповів Лавлейс. — Того самого хлопця.

Приголомшений Натаніель мало не впав без тями. Він напружився, готовий дременути геть. Аж тут позад нього з-за стелажа вийшов Лавлейс.

— Навіть і не думай. Живим ти з цієї кімнати не вийдеш.

Натаніель з переляку закляк.

— Ходи-но сюди, до Моріса, — з удаваною чемністю промовив Лавлейс. Натаніель рушив до нього. — Отак. Молодець. І не тремти, наче хворий. Ось іще один урок тобі: чарівник ніколи не показує, що йому страшно.

Натаніель увійшов у головний прохід і зупинився перед старим чарівником. Хлопця справді трусило, та не від страху, а від гніву. Він хутко озирнувся, шукаючи шляху до втечі, однак тікати було нікуди. Лавлейс поплескав його по плечу. Від цього доторку Натаніель здригнувся.

— Боюся, що розмовляти мені зараз ніколи, — сказав Лавлейс. —Тому залишаю тебе на Морісову ласку. Він має до тебе пропозицію... Перепрошую, що ти кажеш?

— Як ви дізналися, що я тут?

— Тебе впізнав Руфус Лайм. Я не думав, що ти поспіхом утнеш щось унизу. Тебе й так уже шукає поліція через оту... нещодавню пожежу. Тож я вирішив, що тебе краще буде відвести далі від натовпу, поки ти нічого не влаштував. А тепер пробач — у мене термінові справи. Морісе, нам пора.

Скайлер задоволено зморщився.

—То Руперт уже приїхав?

— Приїхав. І його люди викликали потужного африта. Як ти гадаєш, Руперт щось підозрює?

— Пхе! Навряд. Звичайнісіньке божевілля, що загострилося після того нападу на Парламент. Нічого, Спротив за це відповість. Якби не вони, нам сьогодні було б куди легше... Щойно ми прийдемо до влади. Саймоне. треба буде викоренити цю гидоту. Цих дурних шмаркачів. Повішати їх на мурах Тауера!

Лавлейс буркнув:

— Африт буде в залі під час промови. Рупертові люди наполягають на цьому.

— Доведеться тобі стати ближче до нього, Саймоне. Він повинен відразу зреагувати на повну силу.

— Атож. Сподіваюся, що Амулет...

— Пхе! Годі марнувати час! Ми про це вже говорили. Ти ж знаєш, що Амулет витримає.

Щось у голосі старого нагадало Натаніелеві холодну дратівливість його власного наставника. Зморшкувате обличчя огидно скривилося.

— Ти, сподіваюсь, не дуже дорожиш цією жінкою?

— Амандою? Авжеж, ні! Мені до неї байдуже. Отже, — Лавлейс глибоко зітхнув, — чи все готово?

— Пентакль готовий. Залу видно чудово. Руфус зараз несе туди ріг — за це не хвилюйся. Я стежитиму звідси. Якщо хтось із них пручатиметься, ми знаємо, що нам робити. Тільки я не думаю, що це знадобиться... — старий захихотів. — Я так чекаю на цю хвилину!

—Тоді — до скорої зустрічі.

Лавлейс обернувся й вирушив до арки. Він ніби геть забув про Натаніеля. Аж тут старий окликнув молодика:

— Амулет Самарканда... Ти вже надяг його?

Лавлейс навіть не озирнувся.

— Ні, він у Руфуса. Африт неодмінно зачує його, навіть за милю. Тому я надягну Амулет перед тим, як увійти.

— Щасти тобі, хлопчику.

Лавлейс не відповів. Натаніель почув лише його кроки на сходах.

***

Скайлер усміхнувся. Довкола його очей видніла сітка зморщок; самі ж очі нагадували порожні щілини. Під тягарем літ він так згорбився, що був лиш трохи вищий за Натаніеля. Воскову шкіру його рук укривали старечі плями. І все ж хлопець відчував у ньому неабияку силу.

— Джоне, — мовив Скайлер. — Здається, тебе звуть саме так? Джон Мендрейк? Ми були справді здивовані, коли побачили тебе в цьому будинку. А де ж твій демон? Невже ти загубив його? Це вельми необачно.

Натаніель стиснув губи. Він поглянув у найближчу вітрину. Там лежали химерні речі: кам’яні чаші, флейта з кістки й великий, побитий міллю індіанський головний убір, можливо, з тих, що їх носили шамани. Нічого корисного.

— Я вбив би тебе просто зараз, — вів далі Скайлер. — Та Саймон прозорливіший за мене. Він порадив мені звернутися до тебе з пропозицією.

— З якою?

Натаніель перевів очі на дальшу вітрину. Там він побачив кілька маленьких металевих кубиків, загорнутих у смужки вицвілого паперу.

Чарівник перехопив його погляд.

— Що, милуєшся колекцією панни Кеткарт? Ні, тут ти не знайдеш нічого потужного. Серед багатих дурних простолюдинок зараз мода на магічні предмети, тільки знатись на них аж ніяк не модно. Пхе! Неуцтво — ось де справжнє щастя! Шолто Піннові завжди набридають отакі світські дурепи, жадібні до всілякого мотлоху.

Натаніель стенув плечима.

— Ви хотіли щось запропонувати?

— Так. Через кілька хвилин сто наймогутніших і найвидатніших міністрів нашого уряду будуть мертві — зокрема й наш обожнюваний прем’єр. Коли до влади прийде Саймонова адміністрація, нижні верстви чарівників підкоряться нам, бо ми сильніші. Одначе нас небагато і ми й досі маємо вакансії в уряді. Нам потрібна талановита молодь. На наших спільників чекають велике багатство і всі вигоди влади. Ти молодий. Мендрейку. але ми розпізнали твої здібності. Ти маєш усі здібності великого чарівника. Долучайся до нас. і ми надамо тобі змогу вчитися так. як ти сам завжди хотів. Подумай: тобі більше не доведеться експериментувати наодинці й навмання, вклонятись перед нікчемами, що негідні навіть лизати твої черевики! Ми випробовуватимемо й надихатимемо тебе, ми допоможемо твоєму таланту розвинутись на повну силу! І. можливо, згодом, коли ми з Саймоном підемо на спочинок, ти станеш найвищим...

Голос старого увірвався, залишаючи простір для уяви. Натаніель мовчав. Шість років пригнічуваної пихи